Ода любові

Любов перманентно захоплює різні функції й відділення потягу під назвою життя чи пак потягу до життя. Власне, Її Величність Стихія настільки всюдипроникуща, що інколи виникає прозріння її присутності. Вона завше стікає цівочкою десь поруч, збарвлює усмішку своїм багряним цвітом, подразнює нервові клітини головного мозку, дарує та провокує діяння.

Вперше вона освячує ще задовго до очевидної появи. Власне, це неусвідомлення, що саме Ти є її прямим породженням; цей блиск, що неминуче повинен зникнути; це прагнення забути й втекти від неї з усіма подальшими блуканнями є суттю всього подальшого перебігу подій, невідомих колій і потягів, манівців та очікувань на манну небесну...

Вочевидь кожне прокидання зранку – її пряме продовження та породження, слабка алюзія її присутності.  Й усе чим подаль займаєшся – стирання та спокуса відшукати шлях до першого струмка, з якого все почалося.

З усіх решта проміжків блукання вишукуєш і висмоктуєш її по краплині – любов до мудрості, любов до єдності, любов до пристрасті з усіма наслідками й різновидностями, любов до любові, мов поезія заради поезії... Й усі подальші відхилення та коливання маятника стають варіаціями саморозгортання; копирсання в протилежностях; спробами розігнати механізм, аби якомога сильніше відчути її, любові/нелюбові, крайнощі; щоб згоріти в цім полум’ї; щоб назавжди зігрітися в цім жарі; щоб врешті знову згубитися і згоріти.

В результаті, коли все закінчується й відповіді видаються допіру зрозумілими, із закритими очима й тихим усміхом розумієш, що все навколо є любов’ю, але саме в цей момент усе це треба знову забути, аби знову віднайти себе в любові, що знову стане новим завершенням (звершенням) і новим початком одночасно.

Ігор ТИМОЦЬ