Чому «пішли» «сірого кардинала»?

У Кремлі – скандальна відставка впливового віце-прем’єра Владислава Суркова

У російському уряді Дмитра Медведєва - третя відставка за рік. Свій пост покинув «сірий кардинал» Кремля та віце-прем’єр Владислав Сурков (на фото). «Причина відставки - його робота нікому не потрібна. Сурков пояснив, що політичні загрози уже зникли, опозиції як такої немає, політичних ризиків - теж, тож необхідність у такому менеджері, як він, - відпала», - написало російське видання «Комерсант». Серед можливих причин називають також співпрацю з... опозицією, економічні невдачі влади та «розбірки» у «владному тандемі».

«Сірий кардинал» Путіна спонсорував опозицію?

Однією з версій звільнення Суркова називають звинувачення у спонсоруванні російської опозиції! З’явилися підозри, що віце-прем’єр нібито санкціонував передачу опозиційному депутатові Іллі Пономарьову 750 тис. доларів - як гонорар за лекції від імені фонду «Сколково».

«Коли почалися основні протести і були сфальсифіковані вибори в Думу 2011-го, Сурков відповідав за внутрішню політику і залишався прихильником жорсткої лінії: усю опозицію знімати, нікого не реєструвати, фальсифікувати усе, що можливо. Ця стилістика і призвела до народного обурення. Його наступник В’ячеслав Володін проводить більш лояльну лінію до тих, хто хоче брати участь у легальному політичному процесі. Тому радше Володін заграє з опозицією», - каже голова партії «Демократичний вибір» Володимир Мілов.

«Вважати, що Сурков був фінансовим джерелом якогось опозиційного руху, і це причина відставки - смішно. Причини - внутрішні системні, коли одні методи контролю і гравців змінюють на інших. Нинішня влада теж грає з опозицією. У цьому сенсі Сурков нічим не відрізняється від інших чиновників... У нас часто звучать максималістичні судження - якщо ми опозиція, то не можна зустрічатися з владою. Усі зустрічаються і взаємодіють. Особливо в умовах Росії - авторитарної держави, в якій без взаємодії з владою існувати неможливо», - каже керівник регіональних програм Фонду розвитку інформаційної політики Олександр Кінєв.

Наполовину чеченець

зі спецназу ГРУ

Владислав Сурков народився у 1964-му у селі в Чечні. Перші п’ять років жив у Чечні, його батько — чеченець. У 1983-1985 роках служив у спецназі Головного розвідувального управління (ГРУ). У 1987-му очолив рекламний відділ Центру науково-технічних програм Михайла Ходорковського. Був охоронцем Ходорковського. У 1992-му став президентом Російської асоціації рекламодавців. У 1991-1996 роках обіймав керівні посади в Об’єднанні кредитно-фінансових підприємств «Менатеп», яке очолював Ходорковський. У 1999-му став помічником керівника адміністрації президента Росії.

Суркова вважають одним із ідеологів правлячої партії «Єдина Росія». «Я був серед тих, хто допоміг президенту Борису Єльцину здійснити мирний перехід влади, серед тих, хто допоміг Путіну стабілізувати політичну систему», - сказав про себе Сурков у грудні 2011-го. Він - один із натхненників руху «Наші». З 2010-го - член опікунської ради Фонду інноваційних розробок «Сколково». У грудні 2011-го призначений заступником глави уряду Росії. До кінця літа 2012-го, за оцінками видання «РБК Daily», замкнув на собі всі кадрові питання в уряді. Виступав проти проекту федерального закону, що забороняє чиновникам володіти нерухомістю за кордоном.

7 травня цього року Путін розкритикував роботу уряду - за соціально-економічні невдачі. За оцінкою президента, уряд не виконав його доручення навіть на третину. Сурков заперечив главі держави і при камерах полемізував з Путіним. Наступного дня Путін звільнив Суркова з поста заступника глави уряду.

Діяльність Суркова на посту заступника керівника адміністрації президента критикували російські правозахисники і опозиція. На їхню думку, Сурков був координатором усіх фальсифікацій виборів, знищення політичної конкуренції, організації кампаній проти громадських організацій. Російський мільярдер Михайло Прохоров, якого змістили у вересні 2011-го з посади лідера партії «Правое дело», назвав Суркова «головним ляльководом політичного процесу Росії».

«Вороги – не лише ті, хто проти режиму, а й його неактивні прихильники»

Зірка Суркова почала заходити, коли його «відсунули» убік

2011-го через масові акції протесту. Однак повністю його епоха закінчилася з теперішнім відходом з поста віце-прем’єра. Сурков став жертвою деспотичного режиму, який сам допоміг створити... Сурков - автор «керованої демократії». Його політична система працювала як швейцарський годинник, який дав збій наприкінці 2011-го. Наступником Суркова на посту заступника глави адміністрації Путіна став у 2011-му В’ячеслав Володін. «У часи Суркова парадигмою відносин з владою у Росії була «лояльність». А зараз вороги - не лише ті, хто проти режиму, а й його неактивні прихильники. Це нова опричнина», - каже політконсультант Марат Гельман, використовую-чи термін, який характеризує правління царя Івана Грозного. На заміну постмодерному стилю Суркова увійшов більш ідео-логічно спрямований і конфронтаційний стиль Володіна, який робить акцент на націоналізмі та антизахідництві», - пише британська The Financial Times. 

Фото: ЕПА

http://www.wz.lviv.ua/world/122939

Віце-спікер Палати громад зґвалтував двох чоловіків?

Секс-скандал б’є по правлячих у Британії консерваторах

За звинуваченням у зґвалтуванні двох чоловіків заарештували 55-річного віце-спікера британської Палати громад Найджела Еванса. Йому загрожує до 10 років в’язниці. Еванс — член правлячої Консервативної партії (торі), один із близьких соратників прем’єра Девіда Кемерона. Віце-спікер, який не приховує нетрадиційної сексуальної орієнтації, каже, що його шантажують колишні друзі... Еванса відпустили під заставу.

Кемерон мовчить...

Одна з жертв – 21-річний юнак, який каже, що Еванс зґвалтував його у 2009-му. Інша жертва – 29-річний чоловік, який каже про сексуальне домагання з боку політика цьогоріч. Віце-спікер усі звинувачення заперечує. «Мене викликали у поліцію через скарги від осіб, яких я вважав друзями. Це неправдиві звинувачення», – каже Еванс.

Найджел Еванс – старожил у парламенті. Вперше став депутатом 21 рік тому. З тих пір виборці його округу, в якому його і заарештували, постійно віддавали йому свої голоси. Не лише однопартійці, а й депутати від опозиції кажуть, що Еванс не справляв враження особи, здатної на такі злочини. Усі знали про його сексуальну орієнтацію - він розповів про це пресі три роки тому, коли в Палаті громад утворили групу підтримки депутатів, які вирішили відкрито заявити про свою гомосексуальність.

«Такі серйозні звинувачення політику такого рангу похитнуть позиції торі. Найкраще Нейджелу було би подати у відставку. Але він каже, що не робитиме цього, як і не буде відмовлятися від мандата, поки не з’ясують усі обставини справи», - розповів ВВС міністр оборони в уряді Кемерона Філіп Гаммонд. Ймовірно, кажуть оглядачі, не Еванс буде вирішувати, чи бути йому надалі віце-спікером, а сам прем’єр Кемерон. Останній - мовчить. Кажуть, відходить від наслідків останніх місцевих виборів у Англії та Вельсі, на яких торі зазнали поразки – отримали 25% голосів, порівняно з 44% у 2008-му.

А перемогла на цих виборах Лейбористська партія, яка здобула 29% голосів, порівняно з 25% у 2008-му. Але найбільшою несподіванкою стало третє місце найбільших британських євроскептиків – Партії незалежності Сполученого Королівства (UKIP). Вона дістала 23% – найбільше в своїй історії.

Президент ЄС... «мокра швабра»

«Попередні британські уряди включили нас до політичного союзу з Європою, навіть не спитавши. Тепер 75% наших законів приймають за морем. Більшість з нас каже: хочемо повернути назад нашу країну. Хочемо торгувати з Європою, дружити з Європою. Але не хочемо, аби нами управляли із Брюсселя», – заявив лідер Партії незалежності Найджел Фарадж.

UKIP забрала голоси розчарованих виборців від торі, – кажуть оглядачі. Раніше Кемерон різко критикував «незалежних» та їх лідера, називаючи його політику «шаленою». 49-річний Фарадж відомий через гострий язик і популізм. Три роки тому, виступаючи у Європарламенті, Фарадж назвав президента ЄС Германа ван Ромпея «мокрою шваброю», додавши, що той не має права говорити від імені всього Євросоюзу. «Ви - тихий вбивця європейської демократії та національних держав. Не дивно, адже ви приїхали з Бельгії, яка не гідна назви держави», - сказав Фарадж Ромпею, звертаючись до постійних суперечок фламандців і валлонів, які не можуть дійти згоди в Бельгії.

UKIP йшов на місцеві вибори із вимогами скорочення соціальних витрат на охорону здоров’я і освіту для іммігрантів. UKIP критикує відкриття наступного року британського ринку праці для громадян Болгарії і Румунії. Торі на місцевих виборах не допомогло навіть те, що частина вимог UKIP збігається з діями уряду Кемерона – як-от скорочення допомоги із безробіття для іммігрантів.

«Імперія карликів»

Однією з визначних пам’яток китайського міста Куньмінь є тематичний парк «Імперія карликів». Тут працюють кількасот маленьких чоловічків і жіночок з усього Китаю. Єдина вимога до жителів імперії - зріст до 1,3 м.

Місцеві жителі беруть участь у повсякденній роботі: кухарі, прибиральники, охоронці, поліцейські, розважальники туристів... Щодня тут організовують шоу, в якому карлики співають традиційні пісні, танцюють, організовують мітинги та шоу каскадерів. Більшість із них одягнені у казкові костюми. Карлики заробляють 100-250 євро на місяць, а житло їм надається безплатно. Усі умови для життя пристосовано до потреб цих маленьких людей.

http://www.wz.lviv.ua/world/122869

Косовський вузол розв’язано?

Ні, але перший крок до врегулювання застарілого конфлікту на Балканах зроблено

Акція протесту проти брюссельських угод у Белграді. Напис на плакаті: «Вони здали Косово». На плакаті (зліва направо) — прем’єр Сербії Олександр Вучіч, віце-прем’єр Івіца Дачіч та президент Томіслав Ніколіч.

Уряд Сербії схвалив з Косовом угоду про нормалізацію відносин. Прем’єр Сербії Івіца Дачіч і прем’єр самопроголошеного краю Косово Хашім Тачі домовилися у Брюсселі про принципи нормалізації відносин, відкривши обом сторонам дорогу в ЄС. А президент Сербії Томіслав Ніколіч вибачився за злочини проти боснійських мусульман, скоєні під час війни у Боснії і Герцеговині у 1992-1995 роках. «Стаю на коліна і прошу для Сербії помилування за злочин, вчинений у Сребрениці. Прошу вибачення за злочини, які від імені нашої держави і народу скоїли окремі особи», - сказав Ніколіч. За оцінками експертів, у Сребрениці вбили близько восьми тисяч чоловіків і хлопчиків-мусульман - після того, як це місто перейшло під контроль боснійських сербів на чолі з генералом Ратком Младічем.

 12 РОКІВ Сербією правили прозахідні демократи. Усі чекали, що вони визнають Косово заради вступу в ЄС. А вони не визнавали... Минулої весни демократи програли вибори націоналістам. Тоді всі стали чекали, що почнеться рух Сербії в бік Росії. Але цього не сталося. Питання Косова вирішили колишній прес-секретар Слободана Мілошевича, а зараз прем’єр Івіца Дачіч, і колишній віце-прем’єр Мілошевича, а зараз президент Томіслав Ніколіч.

Косовські албанці в угоді погодилися, що сербські муніципалітети у Північному Косові об’єднаються в особливе автономне утворення, у якого буде свій президент, парламент та інші органи місцевого самоврядування. Ці органи зможуть проводити самостійну політику в галузі економіки, освіти, охорони здоров’я та містобудування. Крім того, косовські серби отримають власну поліцію і власний суд. А косовська армія не зможе входити на територію сербської автономії. Приштина по суті погодилася на створення на своїй території майже незалежної сербської держави. А головне, Сербія і Косово зобов’язалися не заважати одне одному вступати в ЄС.

Серби Косова ігнорували одностороннє проголошення незалежності Приштиною у 2008-му і як вважали себе сербськими громадянами на сербській території, так і вважають. Вони отримують пенсії і допомоги з Белграда, розплачуються сербським динаром, а не євро, як у Косові, беруть участь у сербських, а не в косовських виборах.

У Сербії не було шансів повернути Косово, яке визнало близько 100 держав, включаючи більшість країн ЄС. Усе, що могла зробити Сербія для косовських сербів, - домогтися автономії. Вона цього досягла. Економічне становище косовських сербів теж навряд чи зміниться - Белград продовжить їх утримувати. Після поступок щодо Косова Брюссель обіцяє почати у червні з Сербією переговори про вступ у ЄС.

коментарі для "ВЗ"

Младен ТОРГЕВІЧ,

публіцист журналу «Нова сербська політична думка», Белград

 Ця угода вже отримала назву «Пакт Дачіча — Тачі» (Хашім Тачі — прем’єр Косова). Тачі переконаний, що, парафувавши угоду, «Сербія визнала Косово де-юре», а підсумковий документ, підписаний у Брюсселі, - міжнародне визнання Косова. За текстом угоди, «жодна сторона не блокуватиме і не спонукатиме інших блокувати прогрес іншої сторони на її шляху в ЄС». Формально Сербія дала добро на євроінтеграцію Косова. Однак насправді проблема пов’язана з принципами функціонування самого ЄС. У ЄС вимагатимуть тепер від Белграда, сказавши «А», сказати «Б», «В» і так далі. Тобто визнати Косово.

Тепер у двозначному становищі опинилися ті держави, які досі відмовлялися визнати незалежність Косова. У складі ЄС це п’ять держав - Іспанія, Греція, Кіпр, Румунія і Словаччина. Колишній представник ЄС на переговорах щодо статусу Косова, німецький дипломат Вольфганг Ішінгер переконаний, що у п’яти членів ЄС, які не визнають Косова, «більше немає виправдань» для такої позиції. Румунський прем’єр Віктор Понта уже заявив, що Румунія змінить позицію щодо Косова. Сигнали про можливий перегляд позиції надходять і з Афін. Щодо Кіпру, то очікувати його підтримки Сербії не доводиться, зважаючи на фінансові потрясіння і зростання залежності острова від ЄС...

Євроінтеграція для Сербії означає визнання територіального статус-кво на Балканах, втрату своїх земель і примирення з роллю маленької незначної держави на периферії Об’єднаної Європи.

Філіп АНДРІЄВІЧ, 

публіцист, Белград

На мою думку, ця угода — погана. Вона ще не визнає Косова, але до цього вже близько. Згідно з угодою, Белград визнає, що Косово може інтегруватися в ЄС, але не в ООН. Наступні угоди підуть далі на шляху визнання Косова. А вступ Сербії в ЄС — ще далека та примарна перспектива. Нам багато обіцяли, але це були і залишаються лише обіцянки... Ця угода погана, бо визнає конституцію та устрій Косова як незалежної держави. Ця угода не до кінця захищає косовських сербів. Вона не захищає культурну спадщину сербів у Косові — тамтешні пам’ятки архітектури, монастирі, церкви. Тобто ніяк не захищається усе те культурне багатство, яке робить Косовський край сербським Єрусалимом.

http://www.wz.lviv.ua/world/122847

Замість примирення – проект ухвали про «геноцид»

У Польщі цього року вшановують пам’ять жертв 70-х роковин Волинської різні.

Фото Gazeta Wyborcza

Парламентська фракція Польської селянської партії (PSL) внесла на розгляд сейму проект ухвали «Про геноцид, вчинений ОУН і УПА щодо кресов’яків – польського населення східних кресів (західні землі України, Білорусі та Литви, які входили до складу ІІ Речі Посполитої – Авт.) у 1939–1947 роках». У проекті пропонують, аби сейм визнав ОУН, УПА, дивізію СС «Галичина» і українську поліцію, яка була на службі у німців, «злочинними організаціями».

В обґрунтуванні до проекту заяви, зокрема, читаємо: «Впродовж останніх років спостерігаємо нечуваний розвиток на Західній Україні культу Степана Бандери і УПА. За мовчання Києва і Варшави з’являються пам’ятники Бандері й іншим керівникам ОУН, їхніми іменами називають вулиці та площі, відбуваються марші, які прославляють «героїзм» УПА, видаються публікації, що заперечують участь УПА у вбивствах поляків. Систематично в Україні блокують спроби увічнити жертв терору УПА...».

Пізніше глава Харківської ОДА Михайло Добкін заявив, що хоче звернутися до сейму з пропозицією скласти список прихильників ідей ОУН і УПА, аби заборонити їм в’їзд у ЄС... У «Свободі» ж вважають, що до цього проекту постанови сейму причетна Партія регіонів. Таку ж думку озвучив депутат-«свободівець» Юрій Сиротюк: «Шовіністично налаштовані щодо українців політичні кола в Польщі намагаються скористатися тим, що при владі в Україні перебувають українофоби».

В українському МЗС заявили, що можливе прийняття сеймом скандальної ухвали «не відповідатиме високому рівню польсько-українських відносин». Посол України у Польщі Маркіян Мальський виключає, що сейм ухвалить цю постанову. «Переконаний, спроби окремих політсил у Польщі перевести питання волинських подій у політичну площину, особливо з використанням антиукраїнських формулювань, не зустрінуть підтримки більшості у сеймі», – сказав Мальський.

На думку голови Комісії національних та етнічних меншин сейму Мирона Сича, який є членом правлячої партії «Громадянська платформа», «у такому вигляді заява не може бути прийнята, вона надто радикальна». За словами Сича, PSL постійно гостро підходить до теми Волині. Сич назвав частину інформації, викладеної у проекті ухвали, спотвореною.

Один із авторів проекту, депутат PSL Францішек Стефанюк заявив, що партія ініціювала прийняття цієї заяви на прохання родичів загиблих на східних кресах. «Ця ухвала – вияв пошани до жертв убивств, які сталися в 1940-х, особливо у 1943-му, на колишніх землях Речі Посполитої, в Україні. Вона має показати нашу повагу й увіч­нити апогей геноциду – день 11 липня. Про це просять родини убитих. Вони хочуть помолитися за ці жертви, вшанувати їх».

Мирослав ЧЕХ, публіцист «Газети Виборчої», Варшава

Це проект заяви невеликої парламентської фракції PSL. Вона має лише 29 місць у 460-місному сеймі. Але PSL входить до правлячої коаліції, що створює певні проблеми для влади. Проте їх голос у цьому випадку не буде вирішальним. Ми знаємо позицію уряду і президента Польщі. Вони таку постанову не приймуть.

Цей проект не викликав великого ажіотажу в Польщі, бо це лише позиція PSL і кресових кіл. Наше суспільство змирилося, що існує така радикальна позиція у Польщі. Натомість те, що це викликало велике обурення в Україні, – означає, що примирення між українцями і поляками – важкий і болісний процес, який вимагає зусиль і політичної чутливості.

У 2003-му вже була спільна заява ВР і сейму щодо 60-х роковин Волинської трагедії. Цього року парламенти обох країн теж ведуть переговори щодо прийняття спільної постанови до річниці подій на Волині. Думаю, таку спільну заяву приймуть, і у ній увічнять усіх жертв тих подій, без конфронтації. Дуже позитивне значення для примирення між народами має послання синоду владик УГКЦ і патріарха Філарета (УПЦ КП).

Степан КУРПІЛЬ, депутат ВР, голова підкомітету з питань політичного діалогу, міжлюдських контактів і співробітництва між Україною і ЄС

Дуже прикро, що такий проект ухвали з’явився у сеймі. Там уперше за 70 років вжили термін «геноцид». Звинувачувати українську націю, яка пережила Голодомор-геноцид, у вчиненні геноциду, – це щонайменше блюзнірство і цинізм. Цей термін у даному контексті не має жодного підґрунтя, бо було взаємне знищення українців і поляків, як з боку УПА, так і з боку АК. Натомість у проекті АК подаються як герої, а УПА – як злочинці. Цей проект спрямований на погіршення відносин між народами. 10 років тому для позначення цієї трагедії Україна і Польща знайшли формулу, яку раніше застосували для примирення між собою німці та поляки, – «пробачаємо і просимо пробачення». Тобто йдеться про взаємні кривди і взаємні вибачення.

Це не була одностороння дія УПА. Геноцид – це завжди одностороння дія. Як правило, її здійснюють державні машини, чого не можна сказати про українців у той час. Не слід забувати і про підґрунтя для виникнення взаємної ненависті – політику пацифікації польського уряду 1920-1930-их років у Західній Україні. Тоді українське мирне населення потерпало від дискримінації і приниження. Це створило ґрунт для взаємної ненависті, який підживлювали ззовні гітлерівська Німеччина та СРСР.

Польські радикали мають у ВР союзників у вигляді проросійських шовіністів. Добре, хоча би наше МЗС відреагувало. 70-ті роковини трагедії мали би стати датою чергового примирення. На жаль, навіть польська Римо-католицька церква не підтримала заклику УГКЦ, аби зробити спільну заяву про взаємне прощення і примирення. Керівництво ВР звернулося до керівників сейму з пропозицією спільної заяви щодо подій на Волині, але поки що відповіді немає.

http://www.wz.lviv.ua/world/122777

За злочини німецького нацизму відповідальні... українці?

Польський журнал Uwazam Rze розмістив на першій шпальті колаж із німецьким канцлером Анґелою Меркель — показав її за ґратами у робі в’язня нацистського концтабору.

Це відповідь польських медіа на стрічку німецького телеканалу ZDF «Наші матері, наші батьки». У фільмі показано життя п’яти друзів із Берліна — чотирьох німців і єврея,  їхній шлях через бійню війни 1941-1945 років. Вони вірили у бліцкриг, у фюрера, у непереможність вермахту - і стали жертвами пропаганди, ілюзій, диктатури та жорстокості. А зло тоді... робили всі. Такі основні висновки авторів фільму. У стрічці  бійці польської Армії Крайової показані як люті ненависники євреїв, що готові видавати їх  нацистам і вбивати. Армія Крайова показана як антисеміти. В одній зі сцен польський партизан каже: «Ми топимо євреїв, як щурів». Канал ZDF заявив, утім, що не планував зменшувати відповідальність німців за злочини нацизму. А продюсер фільму Ніко Гофманн повідомив, що  події фільму «засновані на перевірених історичних матеріалах і не ставлять за мету зганьбити поляків».

Але куди гіршими звірами, ніж поляки, у стрічці показані українці. Українська поліція влаштовує погроми євреїв, українці разом із СС без жалю вбивають єврейських жінок і дітей, а концтабір «Освенцім» охороняє... український СС. І ніяких голосів протесту з України наразі не прозвучало... Фільм справді віддає несмаком. Виглядає, що стрічка навмисне формує відповідний образ: наче не німці чинили злочини, а українці та поляки.

Стрічка ”Наші матері, наші батьки” вписує-ться у картину, яку коментатори вже назвали ”німецьким переписуванням історії” (раніше був тривалий суд у Мюнхені над виправданим Ізраїлем українцем Іваном Дем’янюком - за нібито причетність до страт євреїв у концтаборі). Берлін перекладає провину за злочини Другої світової на народи, які були цинічно поділені та окуповані двома жахливими диктатурами — нацистською та радянською, піддані репресіям та кинуті у м’ясорубку бійні...

Польський дипломат у Берліні Єжи Марганці написав листа каналу ZDF, де назвав образ борців польського опору у фільмі «вкрай несправедливим і образливим». Реакцію Uwazam Rze підтримали британські ЗМІ. Але голосу з України ніхто у Німеччині досі не почув.

http://www.wz.lviv.ua/blogs/tymoc/122675

Ностальгія за сильною рукою. В Австрії стають дедалі популярнішими крайні праві політсили

«Щодня когось арештовують»

Викладач Стамбульського університету – про реальне життя в Туреччині

В України з Туреччиною більше спільного, ніж ми про це думаємо. За словами магістра російської мови і літератури Стамбульського університету Сейхана Учара, Україна з Туреччиною – лідери за кількістю скарг, поданих

 у 2012-му до Європейського суду з прав людини. На першому місці в цьому антирейтингу Росія, на другому – Туреччина, на третьому – Італія, на четвертому – Україна. Про сучасну Туреччину кореспондент «ВЗ» розпитав Сейхана Учара (на фото).

  - Нещодавно Туреччину відвідала німецький канцлер Анґела Меркель, яка виступає за так зване привілейоване партнерство Туреччини і ЄС, – замість членства. Анкара досі вірить, що країна коли-небудь зможе вступити в ЄС? (Туреччина подала заявку на вступ в ЄС ще 1987-го. – Авт.).

 - Якщо порівняти Туреччину з такими країнами ЄС, як Румунія, Болгарія чи Греція, то її економіка сильніша. Але за останні 15 років громадська думка турків щодо вступу змінилася – прихильників стало менше. Криза в Греції та інших країнах Євросоюзу охолодила турецький ентузіазм щодо ЄС. І у Брюсселі бояться приєднати до християнського союзу 75 мільйонів турків-мусульман. У нас нова ідея – створити економічно-політичний союз тюркських народів – Азербайджан, Туркменистан, Кир­гизстан, Узбекистан, Казахстан і Туреччина.

 - Куди веде країну прем’єр Таїп Ердоган?

 - Ердогана, який при владі з 2003 року, половина населення Туреччини підтримує. Опозиція надто слабка та розпорошена, аби йому протистоя­ти. Ердоган поводиться авторитарно, він – суперечлива персона. Раніше підтримував лівійського лідера Муаммара Каддафі. Навіть отримав від нього премію «Борець за права людини». Потім говорив, що Каддафі – поганий диктатор. Така сама ситуація щодо Сирії.

 У Туреччині більшість населення – суніти. Часто причиною війн у арабських країнах є протистояння по лінії суніти-шиїти. Ердоган роздмухує такі конфлікти у сусідів, підтримуючи сунітів за межами Туреччини. Ердоган і його партія хочуть відродження чогось на кшталт Османської імперії та ісламізації країни. Раніше прихильники Кемаля Ататюрка (засновник сучасної світської Туреччини) забороняли жінкам у мусульманських хустках на голові входити в університети, на офіційні державні зібрання. Та згодом позиції ісламістів стали сильнішими, капітал перетік у руки ісламістської буржуазії. Не думаю, що кемалісти дозволять, аби Туреччина перетворилася на подобу Ірану чи Саудівської Аравії, –

 90 років світських ідей Ататюрка не минули даремно. Але завжди існує шлях до регресу...

 - Наскільки конкурентною є нині турецька економіка?

 - За статками середньостатистичний турок, як і українець, – убогий. На сході – суворіший клімат, гірше життя. Там поширена контрабанда нафтою, тваринами, сигаретами. Промисловість розвинута у центрі і на заході країни. Населення Стамбула – 14 мільйонів осіб, значно більше, ніж в інших містах. У розвитку дрібного бізнесу чи сільського господарства допомагає держава. Наприклад, у вас текстильний завод, ви шиєте одяг і хочете відкрити магазин, в якому будете продавати ваші товари в Украї­ні. Для оренди магазину держава дає вам гроші на три-чотири роки під низькі відсот­ки. Якщо хочете взяти участь у ярмарку за кордоном, держава оплатить авіаквитки, готелі. Триває будівельний бум. Стамбул – велика будова.

 - Здається, не всі турки дуже релігійні...

 - Релігійність залежить від регіону та від того, де живуть люди, – у місті чи у селі. На сході люди більш релігійні, на заході – менше. У містах – менше, у селах – більше. Але є винятки. У Стамбулі є район Чаршамба. Там майже усі жінки носять чаршаф (турецький вид хіджаба). Але в інших районах міста багато жінок, які не носять хусток. І все гаразд.

 Мені 26 років. Пригадую, у 1990-х роках під час Рамадану, якщо ти не дотримуєшся посту, куриш кальян на вулиці чи щось їси, релігійні люди могли тебе облая­ти. Зараз таких випадків значно менше.

 - Хто підтримує Ердогана?

 - Його партія справедливості і розвит­ку утримує владу з листопада 2002 року, а з 2003 року Ердоган – прем’єр-міністр. У 1960, 1971 і 1980 роках у Туреччині сталися військові перевороти. Загинули багато людей. Мій тато теж сидів у тюрмі. Багатьох тоді страчували... Кожен переворот означає регрес як мінімум на 10 років. У наших сім’ях бояться переворотів. Це поширює аполітичність.

 Ще років шість тому наші військові могли змусити політиків і релігійних діячів стояти струнко... А зараз армія сумирна, мов овечка. Недавні арешти військових – це помста за старі образи. Журналісти, студенти, чиновники і вчителі, які не підтримують Ердогана, теж потрап­ляють у тюрми. Це все колись може вилитися не у військовий, а у громадянський переворот. У суспільстві зростає обурення... Щодня когось заарештовують... Нещодавно у Стамбулі в університеті Мармара заарештували студентів, які протестували проти політики Ердогана. Мене теж якось арештовували.

 - Яке ставлення в Туреччині до вір­мен, до курдів?

 - Ставлення до вірмен – ракова пухлина нашого суспільства. У 2007 році вбили головного редактора газети «Агос» вірменина Гранта Дінка. Розслідування триває досі. Щороку 19 січня тисячі людей збираються біля редакції газети, аби вшанувати пам’ять Дінка. Вважається, що це вбивство здійснила націоналістична банда, пов’язана з державою. Минулого тижня у центрі Стамбула вбили двох вірменських жінок. Досі у нас багато упереджень щодо вірмен. Але після смерті Дінка вже можна обговорювати тему вір­менського геноциду.

 Меншість турків, як-от комуністи, соціалісти чи анархісти, підтримують відділення курдів. Також частина курдів не хочуть відділення. Курди почали отримувати свої національні права, як-от право розмовляти своєю мовою. Партія миру і демократії – легальна політична сила курдів. Депутати від цієї партії намагаються прийти до примирення з турками.

 У Туреччині – обов’язкова військова служба. Неважливо, хто ти – турок, курд, вірменин, якщо маєш турецький паспорт, мусиш служити в армії. На сході країни, у горах, турецька армія воює з бойовиками робітничої партії Курдистану. У турецькій армії теж служать курди. Трагічна ситуація... За 28 років збройної боротьби з обох сторін загинули майже 60 тисяч осіб.

 - Що знають пересічні турки про Україну?

 - Для моєї мами і тата Украї­на та Росія – це, перш за все, холод (сміється. – Авт.). Багато турецьких бізнесменів активно відкривають для себе український ринок. Скаржаться на численні українські свята... Українцям раді на турецьких курортах, але купити «все включено» і засмагати на пляжі, сидячи в готелі, – не означає побачити Туреччину.

http://www.wz.lviv.ua/world/122398

Марек СОВА: «Важко у Малопольщі знайти ґміну, яка би не отримала допомоги від ЄС»

Львівська область і Малопольське воєводство Польщі підписали виконавчий протокол на 2013–2014 роки до Угоди про міжрегіональне співробітництво. Документ підписали голова ЛОДА Михайло Костюк і маршалек Малопольського воєводства Марек Сова.

Чимало історичних і архітектурних пам'яток Кракова відновлено за сприяння ЄС.

У протоколі представлено ряд проектів, передбачених для реалізації у цьому році - форуми у Кракові та Львові, конференція щодо питань відновлення краківськими реставраторами пам’яток архітектури Львова тощо. «Хочемо виробити модель співпраці між місцевими громадами. Йдеться про співпрацю між школами, підприємцями, аграріями. Найважливіше, аби була широка співпраця на найнижчому рівні», – сказав пан Сова. Угода передбачає також створення спільних транспортних і туристичних маршрутів, культурний і технологічний обмін. «Головним пунктом Угоди є те, що Львівщина на умовах співфінансування має можливість брати участь у проектах, які фінансує ЄС. Вони пов’язані з екологією, розвитком територій і транскордонної співпраці. Хочемо запросити малого агровиробника Польщі до співпраці. Заради цього хочемо провести спеціалізовану виставку–ярмарок для малих агропідприємств, де буде запропоновано 150-200 проектів представникам польського агробізнесу, які хотіли би зайти до нас зі своїми новітніми технологіями. Якщо проект буде успішним, то влада Львівщини готова сприяти цьому з юридичної точки зору», – сказав пан Костюк. «ВЗ» поспілкувався з паном Совою щодо майбутнього міжрегіональної співпраці.

- Нам дуже залежить на поглибленні економічної співпраці між Львівщиною і Малопольщею, – каже пан Сова. – У нас у Кракові в квітні буде економічна конференція, на якій буде багато підприємців з України, особливо з Львівщини. Добираємо партнерів по обидві сторони, аби була щонайбільше ефективна співпраця. Друге – це організація економічного форуму в Криниці у вересні. Це наша найбільша економічно-політична подія в році. Схожий економічний форум відбудеться і у Львові. Це нагоди для поглиблення співпраці між підприємцями по обидві сторони кордону.

- Цей документ передбачає конкретні міжрегіональні проекти…

- Так, звісно. Деякі культурні об’єкти у Львівській області щороку можуть розраховувати на фінансову підтримку щодо реставрації з бюджету Польщі. Також успішно розвиваємо співпра-цю між молоддю – «Приязнь регіонів у серці Європи». Цей проект діє між різними регіонами наших країн, а також сусідів Польщі у ЄС. Взяти ще більшу участь у цьому році плануємо також у Днях партнерства у Львові. Плануємо розширити нашу співпрацю у
2014-му, до 10-ї річниці співпраці між Малопольщею і Львівщиною. Хочемо, аби Карпати єднали Європу, а не ділили. Цього року 16 старих церков потраплять до спадщини ЮНЕСКО – вісім з польської сторони і вісім з української. Із них символічно по чотири – у Малопольщі та на Львівщині.

Після Євро-2012 у Львові зросла туристична активність, тож Краків може поділитися досвідом у цій галузі. Також можемо допомогти Львівщині у впровадженні індивідуального сільського господарства і передати досвід наших аграріїв. Аби в Україні не домінували лише великі агропідприємства. Щодо Карпат, які єднають, то маємо бажання провести акцію переганяння кількасот овець горами через Румунію, Словаччину, Україну в Польщу. І зробити таке символічне єднання наших карпатських традицій.

- Які перспективи туризму в Малопольщі та що вона може передати Львівщині?

- Щороку до Малопольщі приїжджає десь 10 млн. туристів, із них понад 3 млн. з-за кордону. Тож вважаємо, що будь-яку пам’ятку архітектури, яку можна вберегти і відновити, слід вберегти і відновити. Держава сама би не дала собі з цим ради. Більшість пам’яток - у приватних руках. Це тепер готелі, музеї, зали для конференцій. Приватний капітал зацікавлений у якнайбільшому залученні своїх об’єктів, тож радо проводить конференції, тури і семінари... А держава лише сприяє цьому і наглядає за певними умовами утримання цих пам’яток архітектури. Львівщина теж активно розвивається у цьому сенсі. Впевнений, що продовжуватимете в тому ж дусі. Просто слід постійно підганяти цей процес. Слід налагодити тут інфраструктуру, скоротити час перетину кордону і встановити авіасполучення Львів-Краків. У 2001-му, після терактів 11 вересня, ми мали 300 тис. пасажирських авіаперевезень. Минулий рік завершили на позначці 3,46 млн. У Малопольщі активно відкриваються нові готелі. Нам дуже допомогло відкриття кордонів і лов-кости (дешеві авіаперевізники). Маємо туристичний рух, тож і капітал приходить, аби створювати нові пропозиції. Те саме, без сумніву, буде на Львівщині. Варто прискорити цей природний процес.

- Наскільки фонди ЄС допомагають розвиватися агросектору та туризму в Малопольщі?

- Фонди ЄС – без сумніву, істотне джерело фінансування у регіональній політиці Польщі. Польські воєводства відповідальні не лише за прийняття стратегій, які стосуються відповідних регіонів, а й за їх впровадження. Ще три роки перед прийняттям до ЄС кожен регіон отримував від Варшави фонди на інвестиційні проекти. Тоді це було десь 200 млн. злотих на рік. Тепер йдеться про більші суми. У 2007-2013 роках Малопольща отримала від ЄС понад 8 млрд. злотих допомоги на проекти і ще плюс 1 млрд. на розвиток сільської місцевості. У наступні сім років маємо отримати понад 10 млрд. злотих. Під час першої семирічки ми ефективно використовували гроші ЄС, тому маємо довіру. Ці фонди – це реальне знаряддя впровадження регіональної політики. Працюємо зараз у регіоні над близько 2800 проектами. Половина вже майже завершені, а велика частина ще реалізуються. У них працюють наші підприємці. Важко у Малопольщі знайти ґміну (аналог району), яка би не отримала допомоги від ЄС. Ці проекти не передбачають ремонту доріг і розвитку інфраструктури. Цим займається центральна влада у Варшаві.

Довідка «ВЗ»

Малопольське воєводство — одне з 16 воєводств Польщі. Воно є одним із найменших у країні (12 місце) за територією. За кількістю жителів (3,5 млн.) займає четверте місце. Густота населення - одна з найвищих у Польщі - 217 осіб/км кв. при середній у державі 122 особи/км кв. Краків — столиця воєводства і старовинна столиця Польщі. Також у регіоні розташовані найвищі польські гори — Татри. Малопольща — батьківщина Папи Римського Івана Павла II. Його рідне Вадовіце відвідують тисячі паломників.

http://www.wz.lviv.ua/economics/122223

Заважка ноша Святого престолу

Втомленому і хворому Бенедикту XVI несила відповідати на виклики, що стоять перед Католицькою церквою

Бенедикт XVI недавно пережив кілька мікроінсультів і операцію на серці. Фото ЕПА та УКУ

Сенсаційне зречення престолу Папою Римським породило безліч припущень щодо причин, які спонукали 85-річного Бенедикта XVI прийняти рішення, з яким Ватикан не стикався майже 600 (!) років. Офіційно понтифік покидає Святий престол через брак сил і здоров’я - страждає від сильних ревматичних болів, недавно переніс операцію на серці та мікроінсульти. Бенедикт XVI з 19 квітня 2005-го є 265-м Папою в історії Католицької церкви. На момент обрання він був найстаршим Папою з часів Папи Климентія XII (XVIІІ ст., помер у 87 років) і першим Папою німецького походження за майже тисячу років (!). Після зречення 28 лютого Бенедикт XVI проведе деякий час у своїй літній резиденції недалеко від Риму. Потім вирушить у монастир на Ватиканському пагорбі. 16 квітня Йозефу Ратцінгеру (справжнє ім’я Папи) виповниться 86 років.

«Пап на пенсії не буває»

Бенедикт XVI, який був правою рукою Івана Павла ІІ, радив попереднику теж піти у відставку, коли у того загострилася хвороба Паркінсона. Однак Іван Павло II відмовився, заявивши, що «пап на пенсії не буває». Припускають, що на початку 2000-их Іван Павло II обмірковував можливість зречення через стан здоров’я, але  не пішов на цей крок. Ще 2010-го Бенедикт XVI в одному з інтерв’ю не виключив, що відречеться від престолу, якщо здоров’я погіршиться. Близько трьох місяців тому Бенедикт XVI переніс операцію на серці - заміну кардіо-стимулятора. Операцію провів відомий італійський кардіо-хірург, жодних ускладнень не було.

За даними деяких ЗМІ, Папа недавно переніс також кілька мікроінсультів. Він страждає артрозом колінного суглоба, через що заледве може самостійно ходити. Брат понтифіка, 89-річний Георг Ратцінгер, каже, що лікарі порадили Папі відмовитися від трансатлантичних перельотів.

Йде, бо не може дати ради з викликами?

Ватикан під час папства Бенедикта XVI опинився у центрі скандалів: педофілія священиків, крадіжка документів Папи, корупційні скандали з Ватиканським банком. Багато хто вважає, що Папа не досить вміло керував управлінською машиною Ватикану. Кіт спить, а миші танцюють, - каже народна приказка... Папа Іван Павло II змінив Церкву.

«Понтифік сам пояснив, що не може повною мірою виконувати своєї місії як глава Католицької церкви і хоче, аби Церква надалі розвивалася, а тому йде з Престолу», - каже кореспонденту «ВЗ» глава Центру військового капеланства Львівської єпархії УГКЦ отець Степан Сус.

Наступник – темношкірий?

На думку католицьких оглядачів, у Ватикані існує ідея зробити Папою когось з кардиналів африканського чи латиноамериканського походження. Така позиція ліберальних кіл Ватикану, які аргументують її успіхами місіонерської діяльності Церкви у цих регіонах. Інший варіант - зробити Папою кардинала італійського походження. До Івана Павла II більшість пап були італійцями. Прихильниками італійця вважають консервативно налаштовані кола Ватикану. The New York Times серед найбільш потенційних претендентів на Святий престол називає кардинала Анджело Сколу (архієпископ Мілана), кардинала Крістофа Шенборна (архієпископ Відня) і кардинала Марка Велле (глава канадського представництва Ватикану).

Із 1,2-мільярдної пастви католиків 42% — латиноамериканці, європейці - 25% від загальної кількості. «Багато єпископів і кардиналів з Латинської Америки могли би взяти на себе відповідальність за Церкву», — сказав префект Конгрегації доктрини віри, який займе пост Папи, поки не буде обраний новий глава Церкви, архієпископ Герхард Мюллер. Якщо конклав, який збереться 24 березня, таки зробить вибір на користь латиноамериканського кардинала, то одними з головних кандидатів будуть архієпископ Сан-Паулу Оділо Шерер та аргентинець Леонардо Сандрі, який очолює відділ Східних церков Ватикану.

Хоча лише чверть католиків живуть у Європі, на неї припадає більш ніж половина кардиналів, які мають право голосу. Якщо більшість зробить вибір на користь Старого Світу, то найбільш ймовірним кандидатом є кардинал із Мілана Анджело Скола. Новий глава Церкви буде обраний до Великодня - 31 березня.

Вибори глави Ватикану відбуваються за закритими дверима. За майбутнього Папу мають проголосувати дві третини конклаву плюс один кардинал. Коли новий Папа обраний, про це сповіщає білий дим з димаря Сикстинської капели. Якщо жоден з претендентів не набрав потрібного мінімуму голосів, із труби йде чорний дим. Цей дим - результат спалювання бюлетенів для голосування, до яких додають барвник потрібного кольору.

Папа мимоволі

Ратцінгер висловлювався проти абортів, гомосексуалізму, фемінізму, року... книг про Гаррі Поттера. Сором’язливому, не завжди впевненому в собі Ратцінгеру, бракувало шарму і харизми попередника, кажуть оглядачі. Головну мету Папа бачив у боротьбі з ослабленням віри всередині Церкви і з її маргіналізацією. Вірив, що католицька віра має підтримуватися у первісній чистоті. Навіть якщо це зменшить чисельність пастви...

Через 1,5 року папства Бенедикт XVI проголосив відому «Фултонську промову» - лекцію в університеті Регенсбурга про взаємини віри і розуму. Понтифік цитував візантійського імператора XIV ст., який звинувачував мусульман у насильницькому поширенні релігії. Реакція ісламського світу була бурхливою. Ватикан вибачився і заявив, що Папу неправильно зрозуміли. Але напруга зростала аж до візиту Папи до Туреччини. Там Бенедикт XVI став першим в історії Папою, який молився у мечеті разом з імамом.

Євреїв Бенедикт XVI обурив у 2009-му – через беатифікацію Папи Пія XII. Того звинувачують у потуранні депортації італійських євреїв у 1943-му. У цій справі проти Бенедикта XVI зіграло минуле. У 16 років семінарист Йозеф Ратцінгер, як і всі його однолітки, був покликаний в «Гітлерюгенд». Він дезертирував за кілька днів до капітуляції Третього Рейху.

Один з найбільших скандалів у сучасній історії Католицької церкви - «справа священиків-педофілів». Папа намагався згладити її. У квітні 2008-го, під час візиту до США, він заявив, що йому соромно за це. Ситуація загострилася, коли з’ясувалося, що Ратцінгер сам, будучи архієпископом Мюнхена, покривав священика-педофіла. Бенедикт XVI приніс публічні вибачення. Суперечливо було сприйнято засудження Папою використання презервативів для боротьби зі СНІДом.

Наступний Папа буде останнім перед... Апокаліпсисом?

Прихильники «теорії змов» заговорили про черговий кінець світу. Мовляв, згідно з пророцтвом святого Малахія (ірландський католицький святий XII ст.), наступний Папа буде останнім перед Апокаліпсисом. Текст «Пророцтва про пап» святого Малахія складається зі 112 коротких латинських фраз (девізів), що описують 112 пап, починаючи від Папи Целестіна II (сучасник Малахія, обраний у 1143-му) – до останнього перед кінцем світу. Тобто наступний понтифік буде останнім, 112-им. На думку прихильників цієї теорії, Бенедикт XVI асоціюється зі 111-ю фразою «Від слави оливи». Пояснюється це тим, що Бенедикт XVI очолював до папства Конгрегацію доктрини віри (вона ж - свята інквізиція до 1908-го), на гербі якої - оливкова гілка. Частина дослідників цього пророцтва вважають, що святий Малахій говорив про докорінне реформування Церкви, інші вважають, що пророцтво — підробка, адже було написане в XII ст., а віднайдене – у  XVI ст...

У день, коли стало відомо про зречення Папи  від престолу, в купол собору Святого Петра під час грози вдарила блискавка...

«Рішення конклаву буде несподіваним для всіх»

«ВЗ» поцікавився думками щодо понтифікату Бенедикта XVI у  кандидата історичних наук Олега Турія.

- Чим запам’яталося вам папство Бенедикта XVI порівняно з його попередником, Іваном Павлом ІІ?

- Папа Іван Павло ІІ, якого обрали замолоду, залишив по собі значно більше справ, вражень і новаторств. Бенедикта XVI обрали у поважному віці, тож його завданням було провадити Церкву спокійним курсом, без радикальних змін. Сучасний світ кидає багато викликів, на які відносно консервативній багатомільйонній структурі Церкви слід давати відповіді. Іноді ця структура потребує новаторств, а іноді стабільної виваженої праці. Такою стабільною працею було завдання, яке стояло перед Бенедиктом XVI. І він успішно з ним справився.

- Частина оглядачів кажуть, що Папа йде, бо не витримав навали скандалів, які переслідували Церкву протягом його понтифікату...

- Не поділяю цієї думки. Скандали супроводжували Церкву протягом всієї її історії. Хоча сама Церква - свята інституція, але у ній працюють люди грішні... Скандали прямо не пов’язані з особою Папи, а просто припали на період його понтифікату. Папа чітко пояснив, чому йде. Достатньо подивитися на його фізичний стан, аби зрозуміти це. Його вигляд викликає співчуття. Це осмислений крок. Попередній Папа демонстрував стійкість в боротьбі з хворобами. Бенедикт XVI показав готовність уступити місце іншим, коли сам фізично не може виконувати своїх обов’язків. Обидва підходи виправдані.

- Хто, ймовірно, може стати наступником Бенедикта XVI?  

- Вибори Папи — це завжди колегіальне рішення. Воно виробляється у дискусії. Заздалегідь готової відповіді немає. Рішення конклаву буде несподіваним для усіх. Про це свідчать усі попередні вибори пап. Як правило, обирають Папою не того, кого прогнозують. Навіть у нашій УГКЦ недавно главою греко-католиків обрали Святослава (Шевчука), на якого мало хто розраховував і про якого мало знали. Вибір глави Церкви не відбувається, як у політиці — хто має більше грошей, той краще може задурманити інших і перемогти. У Церкві завжди шукають фігуру, яка може відповідати різним очікуванням.  

http://www.wz.lviv.ua/world/122109

Мила Братислава

Столиця Словаччини приваблює... провінційною тишею

Вид на братиславський Град (замок) - один із символів словацької столиці.

«Над Татрами блискає» – так починається гімн Словаччини. Татри – найвища частина Карпат. Словаччина настільки схожа у мові, архітектурі, побуті та народній культурі до гуцульського і закарпатського країв України, що мимоволі забуваєш, що ти за кордоном. А словацька мова – чи не найбільш зрозуміла українцеві з усіх західнослов’янських мов.

Скромно і зі смаком...

Братислава з першого погляду видається провінційною і маленькою. З вокзалу у центр – дві зупинки автобусом чи тролейбусом. Головний вокзал убого провінційний як на європейську столицю, а президентський палац менший, ніж львівський палац Потоцьких. Усе Старе місто можна обійти за годину. Населення словацької столиці заледве дотягує до півмільйона. Та й сама країна невелика, розміром як Київська з Черкаською областями та населенням 5,5 млн. осіб.

На вулицях Братислави тихо, відсутня звична для столиць метушня. Не помітно ”мажорних” авто – усе скромно, але зі смаком.

У словацькій столиці безліч кумедних пам’ятників – наприклад, папараці чи асенізатору (робітникові, що ремонтує міську каналізацію). Над широким Дунаєм на мосту «приземлилася» «літаюча тарілка» – ресторан. Якщо на центральних туристичних вулицях усе відреставровано, то варто відійти вбік, як побачиш старі будинки у жахливому стані, що тримаються на чесному слові.

Трамваєм – у сусідню столицю

Братислава – єдина столиця у світі, яка має кордони із двома іншими державами – Австрією і Угорщиною. Місто було столицею Угорщини з 1536 по 1784 рік. Про це повсюдно нагадується: ось у цьому храмі коронували угорських монархів, а тут вони жили... А ще братиславська вулиця Копчанська переходить у вулицю Прессбурґерштрассе сусіднього австрійського села Кітзеє. До 1936 року із Братислави до Відня можна було дістатися... міським трамваєм. Зараз, аби добратися до Відня, потрібно сісти в автобус чи електричку. За 12 євро автобусом ви можете заїхати із Братислави до Відня за 40 хвилин (назад за той же час повернутися з тим же квитком). Чимало словаків літають по світу із Відня, де значно більше рейсів в аеропорту, ніж з Братислави. Дорога з Братислави до Відня «засіяна» електростанціями-вітряками. Дбають австрійці про екологію.

Замків і фортець – найбільше у світі

Як і багато центральноєвропейських міст, Братислава розкинулася під величним замком, який називають Градом. Монументальний замок, відтворений із руїн у другій половині XX століття, розташований на кручі над лівим берегом Дунаю. З окраїни Братислави починаються Карпати – далі тягнуться через вісім країн півколом на 1500 кілометрів.

Братиславський замок – правильний чотирикутник, у середи-ні якого – подвір’я. Град певний час був місцем коронації угорських королів, яких турецькі війська вигнали з колишнього центру угорської держави – Буди (частина Будапешта). Експозиція музею Граду не вельми вражаюча – багато невідповідного для такого місця сучасного мистецтва. Ще у місті варто побачити фонтан Роланда, стару Ратушу, палац Мірбаха, капелу Івана Євангеліста, Примаціальний палац... У місті багато словацьких і чеських пивних, ресторанів з національною кухнею, віденських кав’ярень зі смачною кавою і ніжними тістечками.

Словаччина – лідер у світі за кількістю замків та фортець на тисячу осіб. Деякі з них нові та відреставровані, деякі цього потребують. На окраїні Братислави, де зливаються річки Морава і Дунай, збереглися руїни фортеці Девін XVIII століття – одного з символів країни. Місце красиве і тихе. Ці величні руїни вражають навіть більше, ніж братиславський Град.

Словацькі «гуцули»

Крім словацької, у Братиславі можна часто почути російську та рідну українську. Інколи видавалося, що усі російськомовні жителі світу змовилися та з’їхалися у цю маленьку центральноєвропейську країну на зимові свята...

Кухня та народний словацький одяг вельми нагадують гуцульські. Серед національних страв багато вареників з різними начинками та підливок до них. Смачно поїсти у Братиславі можна за 5-6 євро. Середня вартість гальби пива у барі в центрі столиці – 1,5 євро. Словаччина славиться своїми міцнішими напоями – сливовицею, грушівкою тощо (горілка з груш чи сливок). У супермаркеті таке хмільне щастя коштує близько 7 євро.

Увесь центр Братислави пронизаний трамваями. Вони такі самі на вигляд, як і львівські, але їздять швидше та тихіше. Метро у місті немає, але воно тут і не потрібне.

На схід від Братислави тягнуться Карпати. Міста і села Центральної і Східної Словаччини виглядають убогими, із напівзруйнованими хатками і сірими обдертими залізничними зупинками. Неозброєним оком видно, що ця країна бідніша за своїх сусідів по ЄС.

http://www.wz.lviv.ua/world/121854

Метью Гай: «Демократія згодом завжди дає позитивні результати»

http://tyzhden.ua/World/69476

Христос народився!

«Христос НАРОДИВСЯ!» - так вітаються сьогодні більшість християн світу. Попри те, що про це сотні разів писали і говорили, навіть мої друзі та колеги досі повторюють, що це святкують «католицьке Різдво».

І з легкої руки записують у католики протестантів і більшість православних... Ну, справді, яка нам різниця,  греки-румуни-болгари — православні чи католики? Православні, але Різдво  в них — 25  грудня. Отож це не «католицьке Різдво»,  а Різдво за Григоріанським календарем.

Римський диктатор і полководець Юлій Цезар у 45 році до н. е. казав, що «римляни завжди перемагають, але ніколи не знають, коли це сталося». Аби виправити це, Цезар скликав вчених,  і вони під пильним оком грецького астронома Созігена створили календар. Одна подорож Землі навколо Сонця, якою «на халяву» користується людство, за цими розрахунками тривала 365,25 дня. Цю чверть врахували, і кожні чотири роки до лютого додавали один день.  Не забув  про себе Цезар  - один місяць назвав Julius. Потім інший  римський імператор Октавіан Август у 8 році до н. е. перейменував інший місяць на свою честь — тому наш серпень англійською звучить August, а російською – Август. Місяць Августа не мав бути менш крутим, ніж місяць Цезаря, тому у лютого «вкрали» день і «подарували» серпню 31-е число.

Але юліанський рік був довший за сонячний на 11 хв. 14 сек. або близько одного дня на 128 років. За півтора тисячоліття календар відстав вже на 10 днів. Папа Григорій XIII ввів поправки у календар у 1582 році, якими ліквідував цю різницю. За іменем Григорія цей календар назвали Григоріанським. Його визнали міжнародним стандартом. Тому світ зараз живе за цим календарем, але святкуємо ми з Російською, Сербською і Грузинською православними церквами чомусь досі за старим Юліанським календарем... Якась шизофренія — жити за одним часом, але час від часу зіскакувати на інший, завідомо більш невідповідний з  точки астрономії.

У ці святкові дні чомусь мало хто задумується,  чому саме 25 грудня святкують день народження Ісуса з Назарета? Ніде не зафіксовано, що він народився цього дня. Встановлення дати 25 грудня пов’язане з одним із найбільших римських свят - Непереможного Сонця, що,  своєю чергою, пов’язане з переходом Сонця через точку зимового сонцестояння.  Символічно — перемога світла над темрявою. Коли імператор Констянтин Великий на початку IV ст. н. е. зробив християнство державною релігією Римської імперії, то мусив язичників привчати до нового Бога. Тому взяв велике римське свято і наклав на нього християнське. Отож із народженням нового Сонця вас, пані та панове!

http://www.wz.lviv.ua/blogs/tymoc/121643

Сильвіо невгамовний

Повернення Берлусконі в політику – нічне жахіття для фрау Меркель.

Колишній прем’єр Італії Сильвіо Берлусконі заручився. Обраницею політика стала 27-річна Франческа Паскале. Різниця у віці між молодятами – 49 років. Наречена очолювала клуб шанувальників Берлусконі. Також вона є подругою старшої доньки Сильвіо – Марини (у політика п’ятеро дітей: двоє синів і троє дочок). Наразі Берлусконі не може завершити процес розірвання шлюбу (поділити майно) з попередньою дружиною, який триває вже три роки...

Перед заручинами Берлус-коні заявив, що поверта-ється у велику політику.- Медіамагнат планує брати участь у парламентських виборах, які відбудуться в Італії у 2013 році, та претендувати на посаду прем’єра. Повернення 76-річного Сильвіо засмутило відомих європейських політиків. Глава Європарламенту Мартін Шульц сказав, що ЄС та самій Італії потрібна стабільність, а повернення Берлусконі ставить це під загрозу.

У разі перемоги політик може вчетверте стати прем’єром. Але повернення Берлусконі в політику можуть ускладнити його проблеми із законом. У жовтні екс-прем’єра засудили до умовного терміну за фінансові махінації та заборонили займати державні посади протягом трьох років. Зараз адвокати політика оскаржують це рішення суду у вищих інстанціях.

Він «завжди думає» про... Путіна

Сильвіо Берлусконі народився 29 вересня 1936-го у Мілані, в сім’ї банкіра. Працював співаком на круїзному лайнері. Каже, оплатив навчання в університеті завдяки співу та грі на музичних інструментах. За освітою – юрист. У 2003-му записав альбом власних любовних балад Better with a Song. Того ж року до приїзду друга Володимира Путіна написав пісню «Я завжди думаю про тебе». У 2006-му Берлусконі випустив музичний альбом, присвячений власному 70-річчю.

У 25 років почав займатися бізнесом. Заснував будівельну компанію, яка збудувала житлові комплекси біля Мілана. З кінця 1970-х купив частину акцій газети, потім ще три телеканали, які стали популярними. Згодом все це перетворив у гігантський холдинг Mediaset. У 1986-му купив футбольний клуб «Мілан», у 1988-му – мережу найбільших універмагів Італії – La Stando. З 1990-го – співвласник видавничого тресту. Крім ЗМІ, в «імперію» Берлусконі входять страхові компанії, магазини, інвестиційні та пенсійні фонди.

 Берлусконі третій у рейтингу найбагатших людей Італії. Він власник контрольного пакета акцій холдингу FinInvest, який об’єднує понад 150 компаній. Берлусконі займає 118-те місце у списку найбагатших людей світу, складеного журналом Forbes у 2011-му. Статки екс-прем’єра оцінюють у 7,8 млрд. дол.

Для німців Берлусконі... «опудало»

Після оголошення про повернення в політику Берлусконі у Німеччині навіть авторитетна громадська радіостанція Deutschlandfunk втратила стриманість: «Це мов у фільмі жахів, коли живі мерці повертаються». «Для багатьох німців Берлусконі був і залишається опудалом. Він не зміг би зробити кар’єру у жодній іншій нормальній країні світу. Він – нахабний і вульгарний, ще й засуджений за несплату податків. Його повернення і відхід прем’єра Маріо Монті можуть знову штовхнути Італію на край прірви та завдати шкоди єврозоні, включаючи Німеччину. Бундестаг щойно кинув чергове рятувальне коло Греції, хоча зрозуміло, що громадська думка у ФРН ставиться до цього негативно, бо греки не все зробили для власного виживання. Тепер може відкритися новий осередок кризи. Італії може знадобитися ще більш суттєва допомога, що позначиться на становищі платників податків ФРН», – пише німецька Frankfurter Rundschau.

«У словах Анґели Меркель про те, що Італія може зійти зі шляху реформ, розпочатих Монті, – страх. Досить перших антинімецьких випадів Берлусконі, аби викликати роздратування німців. «Неприйнятна антинімецька передвиборна кампанія Берлусконі витримана у популістських тонах», – сказав глава МЗС ФРН Гідо Вестервеллє. Німеччина надає допомогу іншим країнам і не хоче бути в ролі цапа-відбувайла через чужі промахи», – пише італійська La Stampa.

Повідомлення про можливу відставку Монті з’явилося на перших шпальтах багатьох європейських газет. «Берлусконі шокує Європу і ринки», – написала німецька Handelsblatt. Зокрема, пан Сильвіо запропонував повернення Італії до ліри, що одразу негативно відбилося на цінних паперах країни.

«Якщо Італія знову буде зачарована солодким співом популістських сирен Берлусконі, то Європа може знову зануритися у кризу. Ці сирени дедалі чіткіше співають антиєвропейські пісні», – пише французька Slate.

http://www.wz.lviv.ua/world/121590

Піший перехід до Польщі – крізь озвіріння

«Хто впав, того можуть затоптати» – такі дикі правила діють на пішому українсько-польському переході Шегині-Медика.

Потягнуло мене і моїх колег відвідати друзів у польському Перемишлі. Вирішили уперше в житті перетнути кордон на пішому переході Шегині-Медика. Чув, що цей перехід не червона доріжка, але те, що побачив,  перевершило усі мої найгірші очікування. «Дике стадо», - такі асоціації  виникали у мене на цьому болісному шляху до Європейського Союзу.

До поляків по шини

За дві години доїхали автобусом зі Львова до Шегинь. 40 хвилин у черзі - й нас випустили з України на нейтральну територію. Тут гуляє морозний вітер нічийним полем. Пройшли метрів зі сто і побачили натовп людей, який стоїть у коридорі між сіток завширшки метрів десять.

Люди стоять «купками» по 40-50 осіб. У першій «купці» перед самими ворітцями, які відділяють від дверей польського прикордонного пункту, людей 150. Між цією брамкою і самими дверима стоїть ще два-три десятки найщасливіших. Вони майже добралися до своєї брами святого Петра – дверей польського прикордонного пункту. Ми стояли у другій ”купці”. Через годинку-півтори перейшли у першу. І тут почалося!

Хтось хоче проскочити поза чергою під приводом сходити у туалет у польському пункті. В українському теж є туалет, але цей же у будівлі, де ставлять омріяні штампи. Через це люди ледь не б’ються. Дехто жартує, що жінки у цій тисняві можуть завагітніти. Дехто проситься наперед, бо інвалід (!), дехто спішить на поїзд у Перемишлі, дехто просто валить як танк. Люди на нервах, усі злі як пси. Усі прагнуть правдами-неправдами опинитися біля металевої брамки у неконтрольованій черзі.

95% цього люду – перекупки, які купують горілку і сигарети у нас і продають їх у Польщі. Там натомість закуповують дешевшу їжу та якісніші й дешевші речі – від телевізорів до шин для коліс. Вітер, холод, слизько, а вони в руках шини носять!

Бабця пре на амбразуру!

Ми стояли біля турнікету. Уже минуло 2,5 години на вітрі, було холодно і голодно. Не думали, що усе триватиме так довго, тому навіть не випили ранішньої кави. Добігала перша по обіді. «Бабця божий одуванчик» пхається вперед. «Бабцю, чого ви сюди лізете?» - запитую. «Та во кобаси на сьвєта купити!» - відпалює і пре на амбразуру. Тобто на металевий турнікет. Бабця перестрибнула через нього, як школярка. Люди час від часу перескакують через турнікет під непильним оком польського прикордонника, який постійно кудись відходить. Хтось кричить, аби їх скидати, хтось скидає…

Стає дедалі тісніше. Хвилею притискають до сітки або, ще гірше, до турнікету. Хтось істерично кричить, що «людині погано!». У цій тисняві дуже легко виникає істерика. Але ніхто нікого не чує! Мовляв, якщо тобі погано, то нічого було сюди йти. Знав, на що йшов. Кажуть, періодично тут ламають руки-ноги. Люди перестають зважати одне на одного, перетворюються на звірів. Пхаються вперед потоком, давлячи одне одного. Одного разу нещасна прикордонниця з українського боку якось невдало на переході відкрила брамку, і натовп хлинув на неї. Вона впала... Наслідок - перелом ребер, струс мозку...

Коли прикордонник відкриває ворітця, то вже не може їх зачинити – люди зносять його і щільним натовпом набиваються у коридор між брамкою і дверима. Сітка тріщить під їхнім натиском. Мене ледь не втиснуло у металевий турнікет. Було боляче. Минуло три години, а ми там же, де були. Врешті, розвернулися та пішли назад. Більше цього божевілля витримувати було несила.

Чотири години нашого холодного і голодного вистоювання у тисняві не дали жодного результату. Тож ми вийшли і, заплативши по 50 грн. з душі, сіли у попутне авто і за три години були у Польщі. Їхали випити вранішньої кави, а натомість повечеряли о пів на шосту вечора. Прикордонники, що українські, що польські, були ввічливі та усміхалися. Назад перетнути кордон виявилося просто та без пригод. Півгодини - і ми знову опинилися на рідній землі.

А де «зелений коридор»?

Серед усього люду неперекупників можна одразу вирізняти за одягом, поведінкою, мовою. Їх було може з два-три десятки від сили. Для таких давним-давно мали створити «зелений коридор».

Знайомі кажуть, що таке пекло не завжди на переході. Мовляв, поляки на свята, перед 25 грудням, перекриють перехід на якийсь час. А наш народ «ломанувся» закупитися на свята. «Ломанувся» по-варварськи.

 Здавалося, що може бути простіше, ніж самоорганізуватися в нормальну чергу і дочекатися свого часу, аби пройти у Польщу. Для наших людей — це нездійсненне завдання.

http://www.wz.lviv.ua/ukraine/121593

П’янке сузір’я вин «Масандри»

У передмісті Ялти зберігається одна з найбільших у світі винних колекцій

У цих пляшках вино, якому понад сотня літ. Вік визначають за хімічним аналізом пилюки на пляшках. Тому їх ніхто не протирає.

Одна з візиток Криму — якісні вина. Якщо хочете не лише спробувати хороше вино, а й подивитися, як його роблять, їдьте в один із районів Ялти, Масандру, де розташовані винні погреби заводу «Масандра». Тут зможете за 50-150 грн. (залежно від кількості приміщень, які відвідуєте, та дегустацій) взяти тур по підвалах, які понад століття зберігають чарівні ароматні трунки. У холодний зимовий вечір солодке кріплене вино (80% вин заводу саме такі) зігріє і звеселить. Комплекс у кінці 1990-х відреставрували, тому все виглядає дуже гарно. Щорічно ці погреби відвідують понад 50 тис. туристів із України та світу.

Будівництво винного підвалу в Масандрі розпочав у 1894-му російський князь Лев Голіцин. Це був перший у Росії підземний винний завод тунельного типу для виробництва столових і десертних вин. Вартість будівництва сягнула значної на той час суми – мільйона царських рублів. Це зараз близько восьми мільйонів доларів.

«Під шепіт троянд і олеандрів горить сузір’я Масандри...»

Екскурсія починається із зали, в якій на стінах - цитати про вино: «Не пропивай ти розуму, а пий у міру. Не стань притулком пристрастей низьких, аби вино тебе не занапастило. У хмелі ти не ображай людей», - писав Омар Хайям. «Добре вино — для здоров’я існує. Хто його п’є, той довго живе», - каже угорська приказка. «Під шепіт троянд і олеандрів народжується особливий світ. Горить сузір’я Масандри ось другу уже сотню літ», - сказав поет Василь Риков.

Далі потрапляю на виставку старих посудин, у яких древні греки та подальші винолюби зберігали брунатний трунок і різний виноробний інвентар. Ці амфори знайдено біля узбережжя Криму. Гадаю, це перший поверх заводу, але помиляюся — четвертий. Три поверхи внизу - видовбані у скелі. Запах постійно лоскоче ніздрі... Довгі тунелі зі слабким світлом, адже світло теж впливає на вино.

Головний підвал «Масандри» видов-бали у 1898-му. Це сім тунелів. Довжина кожного - 150 м, ширина - п’ять метрів. Тунелі розходяться віялом від центральної галереї. У них завжди стала температура - 10-12 градусів за Цельсієм - найкраща для витримки вина. Напій богів спочатку зберігають три роки у гігантській дубовій бочці, і лише після цього переливають у пляшки.

Сухе вино «насухо» вибродило

Екскурсовод розповідає, як раз на кілька років у величезні дубові бочки у протигазах та хімзахисті спускаються працівники, які чистять їх від осаду. Від випарів у бочці людина вмить очманіє і впаде. Дізнаюся, що таке ординарне вино - без витримки, простояло в бочці не менш як три місяці. Це зазвичай дешеве вино, що не вирізняється високою якістю. «Масандра» таких не робить. А сухим вино називається тому, що в ньому «насухо» (повністю) вибродив цукор. Масандрівські вина переважно кріплені та лікерного типу.

Дізнаюся, що кожен день можна випивати до двохсот мілілітрів натурального вина, бажано червоного і під час їди. Саме така доза дозволяє активізувати захисні функції організму, вбиває холестерин і очищує судини. Так роблять, до прикладу, на півдні Франції. Тому там низький відсоток серцево-судинних захворювань.

У підвалах «Масандри» зберігають понад 400 тис. пляшок колекційного віт-чизняного і зарубіжного вина понад 700 сортів. Вік деяких — понад 230 років. Колекція вин «Масандри», близько 1 млн. пляшок — друга за величиною у світі після підвалів Кріково, що під Кишиневом. Підвали «Масандри» занесено в 1998-му до Книги рекордів Гіннесса. На той час вони були найбільшими у світі. «Масанд-ра» — одне з найбільших підприємств Європи з вирощування винограду та виробництва високоякісних марочних вин. По всьому Південному березі Криму, від Феодосії до Судака, тягнуться гектари масандрівських виноградників. До «Масандри» належать дев’ять заводів первинного і вторинного виноробства (збір винограду і первинна витримка у бочках) та три самостійні заводи. Успішний комплекс належить державі і не підлягає приватизації як національне надбання країни. «Масандра» — найстаріше винне підземне сховище України.

Вино для королеви Єлизавети

Під час антиалкогольної кампанії в СРСР «Масандру» врятуволо втручання українських керівників, зокрема тодішнього першого секретаря КПУ Володимира Щербицького. Під час нацистської окупації СРСР не встиг вивезти усю колекцію вин. Тож працівники замурували вхід у підвал, а нацистам ніхто з місцевих так і не здав, по якому скарбу вони топчуться. Найдорожче старе вино «Масандри» — «Херес де ля Фронтера» урожаю 1775 року. Пляшку такого на аукціоні «Сотбіс» продали кілька років тому за 50 тис. дол.!

На міжнародних конкурсах масандрівські марочні вина отримали понад 200 медалей. Найвідоміше масандрівське вино ”Мускат білий Червоного каменя” двічі визнано на міжнародних конкурсах найкращим вином у світі. Його дуже любить британська королева Єлизавета ІІ, якій щороку у 1960-их висилали 200-літрову бочку цього чарівного трунку.

Портвейни витримують від трьох до п’яти років

Загальна ємність бочкової витримки заводу - 350 тис. декалітрів виноматеріа-лів. У кожному тунелі бочки укладені в три яруси партіями. У кожній партії 50-60 бочок одного виду вина. На першій бочці наклеєно паспорт, в якому вказується назва вина, рік урожаю, постачальник, кількість літрів і характеристики вина. Протягом кількох років бочкової витримки працівники заводу періодично проводять з вином різні операції: переливання, доливання, обклеювання, фільтрацію. Приміщення «оперезані» системою скляного винопроводу, який іде крізь усі цехи. Його протяжність понад 20 км.

У середньому підвалі витримують переважно марочні портвейни. У підвалі - близько 450 величезних бочок ємністю від восьми до 15 тис. літрів кожна. Загальна ємність підвалу - 600 тис. декалітрів. Портвейни витримують від трьох до п’яти років за середньої температури 16-18 градусів. Цей складний багаторічний трудомісткий процес дозволяє молодому вину сформуватися і визріти, тобто отримати статус якісного вина.

Галереї для багаторічної пляшкової витримки вин займають два нижні поверхи Головного підвалу. Князь Голіцин заклав у проект підземного заводу в Масандрі вісім малих і одну велику галереї з кам’яними нішами для вин. У кожній ніші понад 500 пляшок, а загальна площа енотеки (винної колекції) розрахована на 1 млн. пляшок. У колекції зібрано вина найбільших виноробних країн- - Франції, Іспанії, Італії, Німеччини та Португалії. Але основна кількість - масандрівські вина. Щорічно у колекцію «Масандри» закладається від 30 до 70 тис. нових пляшок.

http://www.wz.lviv.ua/life/121446

Адам РОТФЕЛЬД: «Для відносин України із ЄС свобода Тимошенко має базове значення»
6 грудня 2012 року 17:00

Ігор Тимоць

Екс-глава польського МЗС Адам Ротфельд презентував у Львові переклад із польської книги «У тіні. 12 розмов з Марціном Войцеховським». Книга – збірка розмов журналіста Войцеховського з видатним експертом з міжнародної політики і безпеки Ротфельдом.


Фото УНІАН.

Міністр каже, що завжди залишається «у тіні» видатних осіб ХХ ст. - лауреата Нобелівської премії з літератури Чеслава Мілоша, держсекретаря США Генрі Кіссінджера, канцлера ФРН Гельмута Коля, Папи Івана Павла ІІ, Михайла Горбачова та ін. Їх усіх він зустрічав протягом життя, дискутував із ними. «ВЗ» поспілкувався з паном Ротфельдом.

- Як би ви описали у кількох словах сучасну ситуацію у світі?

- Сучасний світ – нестабільний і непевний. Від часу розвалу СРСР безпеки стало більше, але відчуття безпеки стало менше... Теперішній світ кращий, ніж той, що був під час Холодної війни, але мусимо його зробити ще кращим.

- Свого першого дипломатичного досвіду ви набули після війни...

- Студентом тоді я працював перекладачем на німецько-радянській зустрічі з примирення. Це була дуже помпезна подія. Під час одного з етапів цієї зустрічі між сторонами дійшло до гострої суперечки. А у них було завдання дійти порозуміння. Тим часом, усе складалося навпаки – німці називали росіян бандитами, а росіяни німців - фашистами. Кожна зі сторін отримала наказ із Москви і Берліна відповідно, що вони в кінці мають вийти до преси, усміхатися та сфотографуватися в обіймах. Вони не хотіли цього робити, тож я запропонував їм обійняти мене. Фото з’явилося 8 травня 1958 року в Катовіце. Так я потрапив на перші шпальти газет. Редактори не знали, хто був посередині між главами радянської та німецької делегацій, тому написали, що між ними був «незмордований механік». Номер цієї газети я тримаю досі.

- Ви знали особисто усіх президентів України. Як оцінюєте внесок і роль кожного з них у розбудову країни?

- З Леонідом Кравчуком уперше зустрівся в 1992 році, коли був на встановленні тимчасового перемир’я у Придністров’ї. Немає у світі нічого постійнішого, ніж речі тимчасові. Бо те перемир’я триває досі... Тоді говорив з Кравчуком. Він мені видався політиком, який має багато здорового глузду. Одну з речей, які сказав мені тоді Кравчук, добре запам’ятав. Для української самобутності, казав він, велику роль відіграє українська мова. Я абсолютно з цим погоджуюся. Тому зараз не розумію позицій міністра освіти Дмитра Табачника щодо української мови.

З Леонідом Кучмою зустрічався кілька разів побіжно. У 1994 році із президентом Олександром Кваснєвським прилетіли зранку в «Бориспіль» і надумали їхати в центр Києва до Адміністрації президента. А глава його адміністрації Віктор Медведчук сказав, що їдемо не у центр Києва, а на дачу Кучми у Кончі-Заспі. Для мене це було екзотично, що президенти двох країн будуть зустрічатися десь на дачі. Кучма тоді видався особою, яка хоче знайти контакти із суспільством і вирішувати його проблеми. А з іншого боку, було видно, що на нього тиснуть із Москви. Видається, його найкращі роки були, коли він був директором «Південмашу». Доля зробила його президентом, але ситуація, в якій він опинився, була йому не до снаги.

Наступним був Віктор Ющенко, який на мене справив враження людини, що має ідею фікс українізувати Україну - в його власному специфічному розумінні цього поняття. Період його керівництва можна охарактеризувати як змарнований для країни шанс. Його особисті риси характеру не дали йому зробити того, на що він йшов. Він із Юлією Тимошенко міг зіграти дуже позитивну роль для країни, але вони усе змарнували. Якби вони переступили через власні амбіції, то зараз Україна була б зовсім іншою країною.

Останній – Віктор Янукович. Він найменш приємний з цієї четвірки. Найбільша його слабкість у тому, що він утратив відчуття міри. Це відчувається найбільше у двох речах. По-перше, в арешті лідера опозиції Юлії Тимошенко. Може, вона й порушувала закон, але не за це її арештували. Був такий анекдот із серії «Радіо Єреван». «Чи правда, що Петро Чайковський був геєм? В принципі, так, - відповідало ”Радіо Єреван”! – Але ми його цінуємо не тільки за це». Для образу України у світі та її відносин із ЄС свобода Тимо-шенко має базове значення. Якби вона була на волі, то Угода про асоціацію була би уже ратифікована.

На жаль, жоден із українських президентів не зміг відіграти тієї ролі, яку, до прикладу, Шарль де Голль відіграв для повоєнної Франції. Але маємо таких лідерів, яких самі собі обираємо. Мене цікавило, чому в Україні, яка не мала хороших політиків після 1991-го, не скористалися керівниками з української діаспори? Маєте чудових українських політиків у Канаді, Австралії, США. Але в Україні вони не затребувані. Країни Балтії зробили саме так. Берлінець Богдан Осадчук ціле життя присвятив Україні, але тут він виявився непотрібним. Він би міг бути главою МЗС чи хоча би послом у ФРН. Маю надію, що росте нове покоління, без комплексу гомо-совєтікус. Кожен українець має розуміти, що це від нього усе залежить, а не від якогось чиновника. У всьому залежить – як виглядає його місто, дім, школа. Потрібна персональна відповідальність на кожному рівні.

- Ви знали багатьох осіб, які творили сучасну світову історію. Хто б із них найкраще пасував для України?

- Найкращим був би для України український лідер високого рівня, а не іноземний. Великими постатями були у вас, наприклад, Михайло Грушевський та Іван Франко. Для порівняння, ні Симон Петлюра, ні Павло Скоропадський такими не були. Вони не могли гідно відповісти на виклики, які перед ними стояли. Лідери ОУН і УПА теж для мене не були такими героями.

- Які аргументи Україна могла би використати для країн ЄС, щоб покращити із ними відносини?

- Дві речі зараз би радикально змінили їхнє ставлення – звільнення Юлії Тимошенко та Юрія Луценка. Краще пізно, ніж ніколи. Це поправило б імідж України. По-друге, реальна програма боротьби з корупцією. Жодна велика демократична країна не піде співпрацювати туди, де спираються на беззаконня. Бізнесмени, які хочуть інвестувати, не можуть собі дозволити бути залежними від дрібних чиновників, які їх шантажуватимуть... Україна мусить стати правовою державою.

Довідка «ВЗ»

Адам Ротфельд – науковець, дипломат, який народився у Перемишлянах у 1938-му. Своїм врятованим життям у часи нацистської окупації завдячує блаженному Климентієві Шептицькому, братові Митрополита Андрея Шептицького, і греко-католицьким ченцям Унівського монастиря. Закінчив консульсько-дипломатичний факультет Головної школи закордонної служби у Варшаві, кандидатську дисертацію захистив на юридичному факультеті Ягеллонського університету, докторську – у Польському інституті міжнародних справ. З 1968-го працював у Польському інституті міжнародних справ. У 1970–1980-х – член польської делегації на конференціях і зустрічах ОБСЄ. У 1991–2001 рр. – директор Міжнародного інституту досліджень миру у Стокгольмі. Член 12-особової «Групи мудреців» НАТО, яка розробляє стратегію розвитку Альянсу, співголова польсько-російської групи зі складних питань історії. Автор 10 книг і понад 20 монографій. У 2005-му встановив в Унівському монастирі меморіальну дошку з подякою за порятунок братам Шептицьким. Відзначений нагородами багатьох країн світу, зокрема нагородою Капітули польсько-українського поєднання у 2007-му.

http://www.wz.lviv.ua/interview/121439

Підземеллями Холодної війни

Під скелями кримської Балаклавської бухти ховалися радянські підводні човни.

У цій горі Таврос «сховався» тунель, в якому ремонтували підводні човни. Фото автора

На світі не так багато місць, де простий громадянин, не військовий і не міністр, може відчути масштаби гонки озброєнь періоду Холодної війни. Одне з таких місць – кримська Балаклавська бухта. «Гавань прекрасну», в якій не буває «ані хвиль високих, ані малих», описував ще Гомер в «Одіссеї». У давні часи Балаклаву як ідеальну гавань використовували таври і римляни, у Середньовіччі - генуезці, османи, запорізькі козаки. Нині у яхт-клубах бухти    гостюють яхти президентів Росії і України, зірок із різних країн.

Витримати удар п’яти Хіросім

Один із відомих документів Холодної війни - американський план операції Drop shot, розроблений Пентагоном у 1950-их. Він передбачав масовану ядерну атаку з подальшою окупацією СРСР. Протягом місяця, починаючи з 1 січня 1957-го, передбачалося скинути триста 50-кілотонних ядерних бомб і 29 тисяч звичайних бомб на понад сотню міст СРСР, перетворивши одну шосту частину суші на гігантську Хіросіму. На щастя, Холодній війні не судилося перерости у Третю світову. Тепер, зіщулившись від холоду і вдивляючись у темряву 600-метрового підземного тунелю, я думав: «Тут і зараз міг би зустріти прямий ядерний удар потужністю в сотню кілотонн (п’ять бомб, скинутих на Хіросіму) і залишитися живим. У мене над головою було понад 100 м скельної породи...

Сама природа зробила Балаклавську бухту ідеальним укриттям для військового флоту. Вузька звивиста протока завширшки 200-400 м вкриває гавань від штормів і сторонніх очей. Велика глибина (до 17 м) дозволяла підводним човнам підходити в бухті в підводному положенні до самого укриття. Гора Таврос, у середині якої звели секретний об’єкт, складається з міцного мармуроподібного вапняку. Товщина породи над підземними приміщеннями – 126 м.

Підземний комплекс загальною площею 15 тисяч кв. м у 1947-му задумав Сталін. У 1953-му почалося будівництво основної частини комплексу - «Об’єкта 825 ГТС» (Гідротехнічна споруда). Будували цілодобово, буровибуховим методом. До 1956-го бетон заливали вручну лопатами. Завершили будову  1961-го. В Об’єкті могли сховатися від ядерної атаки одночасно дев’ять підводних човнів малого класу, або сім середнього, та особовий склад - у три тисячі осіб. Через рік в експлуатацію ввели мінно-торпедну частину, а ще через рік - підземну ремонтно-технічну базу для зберігання, збирання і встановлення на підводні човни боєприпасів із ядерними зарядами.

А на обід – рибка

Транспортний коридор ве­де до майданчика, з якого через окремий контрольний пункт із озброєною охороною можна було спуститися в сухий док - залізобетонний басейн завдовжки 102 м і зав­ширшки 10 м. Для ремонту судна док заповнювали водою, і човен заходив всередину. Потім потужні насоси протягом чотирьох годин відкачували воду з доку. Човен опускали на кільблоки, і протягом дня його обшивали дерев’яними конструкціями. Після цього фахівці могли приступати до ремонту.

Після відкачування з доку води робітники вичищали із дна рибу. Недарма Балаклава в перекладі з тюркської означає «риб’яче гніздо». Риба діставалася робітникам. Коли щось зварювали або днище човна чистили шліфувальними машинками, то потужні системи вентиляції насилу справлялися з очищенням повітря. У доці було душно, а робота ремонтника вважалася однією з найважчих. Повітря там і зараз сире, протухле. Доковий ремонт човна тривав зазвичай три-чотири тижні.

Розграбували усе, що можна!

Квиток у музей коштує 40 грн. До каси – черга, у якій можна почути ностальгію людей за радянським минулим. Більшість відвідувачів – росіяни. Чув від них  розмови про те, що Крим, мовляв, варто назад силою повернути... Треба подбати про теплий одяг, бо навіть якщо на вулиці +25, всередині прохолодно. Температура - +15 цілий рік.

Після розпаду СРСР у Балаклаві не придумали нічого кращого, як зняти  із скельного комплексу військову охорону. Майже десять років Об’єкт безжально грабували. Брали усе, що можна зняти, особливо кольорові метали. Частина Об’єкта постраждала менше - охорону звідси не прибирали. Уряд використав це місце для зберігання на зорі незалежності купонів, тож можна бачити усе у первісному вигляді. У коридорах виставлено моделі підводних човнів.

«Арсенал» - найбільш секретне приміщення музею. Доступ сюди мали лише офіцери і мічмани. Це просторе приміщення прямокутної форми. Воно призначалося для зберігання звичайних і ядерних зарядів. «Не завжди говори, що знаєш, але завжди знай, що говориш!» - попереджує напис на стіні. В «Арсеналі» діє музейна експозиція «Історія становлення і розвитку Військово-Морських сил України». Останнім з 2000-го належить Об’єкт, який з 2003-го зробили музеєм. Можна побачити елементи комплектації підводних човнів, амуніцію підводників, пам’ятні речі, документи, люк підводного човна, частину корпуса човна...

http://www2.wz.lviv.ua/life/728

Із Майкобом – у поле широке…

«Неси ж мене, коню, по чистому полю, як вихор, що тут гуляє…» - писав колись Іван Франко. На вихідні й мені випала нагода покататися на скакуні. Один із приватних власників у Білогорщі, пан Михайло, має красеня жеребця Майкоба. Колись на скачках на іподромі бігав, але згодом застарий став для перегонів. Зараз йому 15 років – це півжиття для коней.

Фото з мобільного автора

Породистих скакунів важко привчити до плуга, тож в аграрних цілях їх не використаєш. Їх продають готельно-ресторанним комплексам чи приватним власникам. Українська верхова порода була виведена в Україні після Другої світової війни саме для потреб кінного спорту.

Пан Михайло дбає про свого красеня – щодня випускає побігати, навіть узимку, розчісує кілька разів на тиждень. Чоловік каже, якщо скакун кілька днів не бігає, то ноги можуть напухати. Тож катається пан Михайло практично щодня.

У Майкоба спокійна натура – навіть свого трирічного сина чоловік не боїться з собою у сідло брати. Кінь не брикливий, але з характером. Зранку як пожене галопом по полю, аж за вухами вітер свище. Але два-три кола зробить та й заспокоється. Одного разу    почув іржання кобили десь далеко і геть втратив голову - скинув дружину пана Михайла – й побіг бозна-куди...  За два дні  Майкоба відшукали на околиці села – пасся собі спокійно поруч з тією кобилкою.

Кінь дуже тонко відчуває. Коли хазяїн приходить дати їсти чи просто погладити, то він спокійний і сумирний. А коли зі шприцом у кишені (шприца не видно), аби зробити укол, то він одразу втікає, бігає по колу, нервується. Звідки тварина знає, що її чекає неприємна процедура?

Сів і я у сідло (на фото). «Підошву в стремено слід запихати до половини, аби під час руху не підвернути ногу. Слід міцно тримати коня за поводи і в жодному наразі не відпускати їх. Для додаткового керування можна потягти за гриву. Треба обхопити коня ногами міцніше за боки, а під час їзди комфортніше трішки привставати», - провів короткий інструктаж пан Михайло. Тож я вдарив у боки і, тричі об’їхавши дорогою навколо хат, попрямував у широке поле. Коли кінь не хоче далі бігти у поле, то завертає додому, навіть якби повертав його поводами.  

Після двох кіл по полю Майкоб на галоп був неохочий, тож ми побігли риссю. Пречудове відчуття – нестися між високих трав на такому красені-скакунові! По завершенні кола в кількасот метрів мені закортіло проскакати ще одне. Та Майкоб був іншої думки. Йому би попастися, а не бігати. Тож він почав вертіти головою і пручатися. Навіть слів пана Михайла і хлиста не захотів слухати. Відтак мусив я поступитись. А Майкоб пішов смакувати траву з краплями ранішньої роси…

http://www2.wz.lviv.ua/life/589

Гола комуна
Ігор ТИМОЦЬ Фото автора
Як кореспондент «ВЗ» на нудистському пляжі відпочивав.

Розпалений диск багряного сонця поволі тонув у пучині Чорного чи, радше, темно-синього моря. У моїх вухах із плеєра долинав джаз King Crimson. У роті бринів післясмак домашнього білого напівсолодкого «Мускату». Легкий хміль у голові та свобода в повітрі. На камені за метрів п’ять від мене лежала гола молода дівчина з гарною фігурою, мов русалка. Вона ще хотіла виловити останні промені призахідного сонця, аби зафарбувати ними в брунатне своє обличчя, перса, живіт і ноги... Біля неї сидів голий юнак і щось натхненно оповідав. Хлопець незабаром встав і пішов до свого намету. А вона так і залишилася лежати, хоча сонце вже втекло за обрій…

Це – не еротичне відео з інтернет-сторінки журналу Playboy. Це реалії дикого напівнудистського пляжу в зручній маленькій бухті у Форосі. Зовсім неподалік – прикордонний пост, знаменита дача Михайла Горбачова, а буквально за кількасот метрів на обрії видно найпівденнішу точку України – мис Сарич. Від неї до найближчого турецького берега – 263 км. Таких вільних диких пляжів у Криму залишилося обмаль. Завдяки течіям вода в морі тут найбільш чиста в Криму. Зовсім поруч елітні дачі, під які вже наступного року можуть забрати цей пляж.

Голій людині нічого приховувати…

Цього року я відпочивав у наметі на нудистському пляжі у Форосі. Стільки оголених жінок навколо я ще не бачив! Мабуть, багато чоловіків мені зараз позаздрять. До речі, чоловіків без одягу було ще більше, але чомусь про них згадувати не хочеться. Насправді, на нудистському пляжі на голяка ходило десь половина його відвідувачів. Осіб зо 30. Із них жінок із гарними фігурами якщо десяток набереться, то було би добре. Тут кожен сам собі обирає – ходити йому, в чому мати народила, чи ні. Нудистський пляж – ознака свободи суспільства, вважають його обивателі.

У цій хіповій комуні з кількох десятків наметів люди живуть протягом цілого літа. Зазвичай прибувають парами або сім’ями. У повітрі панують відкритість і дружелюбність. Новеньких попереджають, аби не забували забирати із собою сміття до найближчих смітників, що за кількадесят метрів під гору стежкою.

Мама, тато і двоє дітлахів – усі наголяса. Діти верескливо бавляться у якусь чудернацьку гру про супергероїв і суперпаскуд. Батьки, тим часом, неподалік за кілька метрів засмагають, у чому мати народила.

Якщо спочатку якось незручно поруч із голою незнайомкою, то з часом звикаєш і сприймаєш наготу як цілком нормальне явище. Голизна тоді виглядає гармонійно і природно, а всі люди такими однаковими. Голій людині нічого приховувати. Гола натура сприймається таким самим дитям природи, як море, пляж, виноград...

Душ і електрика за 20 грн. на добу

Переважно люди на пляжі – російськомовні з центрально-східних областей України та з Росії. Особливо полюбили його петербуржці. Але були також україномовні з Центральної і Західної України. Навіть поляки. Жодних мовних чи політичних суперечок не було. Відпочивай собі, та іншим не заважай. Звертайся українською, а тобі дадуть відповідь російською, хіба що інколи двічі повторити доводилося.

Тут є шланг, який на пляж протягнув власник найближчої садиби, тож можна прийняти душ після соленого моря. Також поставив щит із десятком розеток, від яких можна зарядити мобільний телефон. Біля щита прохання, аби електрочайники не вмикали, бо може вибити, але все одно вмикали… Люди пильнують, поки заряджають мобільні, бо хоча це і не вокзал, де тебе шмаркачі за кілька секунд обчистять до нитки, але залишати мобільний без нагляду теж не варто. Бувало, що цупили. Хоча, наприклад, зарядне для акумуляторів залишав на півдня без проблем. Власник господи поставив навіть холодильник, але користі від нього мало, бо холодить як мокре горить. У найближчому ліску влаштовано сільський туалет із ямою в кабінці. Але навколо теж суцільний туалет, тож слід бути обережним, аби не натрапити, бува, на «міну». За ці «сервіси» щоранку ґазда ходить між наметами і збирає данину – по 20 грн. з намету. Але не всі справно платять, та й він не суворий, то решти немає, то люди вже їдуть…

На день в Ялту, а ввечері додому – на пляж…

Мешканці «голої комуни» привозять з собою ледь не цілі маєтки – і надувні дивани, і маленькі газові плитки із балонами завбільшки з банку піни для гоління, і ноутбуки, і ще всілякі блага цивілізації. Це якось дивно виглядає – дивитися на дивані під захід сонця і вино улюблений фільм на ноуті.

Дехто залишає на цілий день намет, забравши цінні речі, і вирушає в ближній санаторій «Форос», аби покататися годину на теплоході за 60 грн. Від пляжу в центр Фороса йти півгодини…

Можна сісти зранку на маршрутку і за 7 грн. за годину бути в Ялті. А там є на що подивитися – Лівадійський і Воронцовський палаци, Ластівчине гніздо, Нікітський ботанічний сад, підвали винного заводу «Массандри»... Усього не перелічити. Маршрутки до Фороса їздять від ранку до вечора кожні півгодини. Тож, вуа-ля, – свобода, еротика й краса.

На фото: Дівчина засмагає топлес, читаючи книжку. Ось вона – правильна любов до літератури.

http://www.wz.lviv.ua/articles/110192

Туалет, душ, телефон і... тортури
Фото ЕПА Ігор ТИМОЦЬ
Тюремний скандал у Грузії могла замовити проросійська опозиція, яка хоче усунути від влади команду президента Саакашвілі

У Грузії - скандал, який за своїми масштабами і наслідками можна порівняти зі справою Мельниченка-Гонгадзе. У передмісті Тбілісі стоїть тюрма, звана Глданською за назвою району, де розташована. Офіційно це «Установа №8». В’язниця побудована три роки тому і відповідає всім технічним вимогам сучасної західної пенітенціарної установи: невеликі камери на 6-8 осіб, туалети, душ, можливість користуватися телефоном. Одним із наглядачів тюрми був такий собі Володимир Бедукадзе. Він протягом кількох місяців знімав прихованою камерою тортури і знущання з в’язнів. Тобто все те, що ніяк не вкладається в рамки, прийняті в цивілізованих країнах. Це було в травні. Назбиравши компромату, Бедукадзе втік до Брюсселя, дав там прес-конференцію і оприлюднив за десять днів до парламентських виборів жахливі кадри, які шокували грузинів і Захід. До того ж, як виявилося, Бедукадзе сам брав участь у катуваннях.

На кадрах видно, як в’язнів ставлять у коло і б’ють ногами без причини, без натяку на непокору з їхнього боку. Просто, аби зламати їх психологічно, змусити зрозуміти, що вони потрапили до в’язниці, а значить, для них тут починається багаторічне пекло. В інших сценах в’язнів роздягають догола, засовують в задній прохід гумову палицю і навіть віник, вимагають від них голосно лаяти кримінальних авторитетів. У всіх випадках оператор - близько до жертви. Цей факт дав привід главі прокуратури Грузії заявити, що Бедукадзе діяв за намовою «політично зацікавлених осіб». Тобто опозиції, зацікавленої в дискредитації влади. Мовляв, опозиція заплатила йому добряче за цей скандал. Коли в Грузії говорять про опозицію, то мають на увазі мільярдера Бідзіну Іванішвілі та його коаліцію «Грузинська мрія». Донедавна його звали Борисом, а його статки досі в Росії.

Неважко уявити лють президента Михайла Саакашвілі щодо тих, хто підклав йому таку свиню за кілька днів до виборів, які відбудуться 1 жовтня. Саакашвілі заявив, що всі винні в тортурах будуть покарані. Вранці наступного дня глава міністерства виконання покарань Хатуна Калмахелідзе і глава МВС Бачо Ахалая пішли у відставку, а прокуратура заарештувала всіх фігурантів справи, знятих на камеру. Разом десятьох осіб, включаючи начальника в’язниці. Їм загрожує до 18 років позбавлення волі.

Кадри насильства над в’язнями, розкручені в опозиційних ЗМІ, шокували суспільство. У Грузії почалися акції протесту.

«За тиждень до виборів і на другий день масштабних російських військових навчань на кордоні з Грузією показують відео з тортурами. Опозиційний телеканал, який належить дружині Іванішвілі, показує кадри страшних знущань із в’язнів. Поліція встановлює, що Бедукадзе отримав за зйомку два мільйони доларів, що посередниками у цій піар-акції були люди, близькі до Іванішвілі. Не думаю, що скандал матиме істотний вплив на результат виборів. По-перше, грузинська влада і не через таке проходила. На те й щука в морі, аби карась не дрімав - вони звикли. По-друге, грузинська опозиція не вміє зупинятися, тож її це згубить, бо ніхто в їхню маячню про вбивства ідеологічних ворогів Саакашвілі в тюрмах не повірить. За партію Саакашвілі буде голосувати раціональний виборець. Людина, яка здатна керуватися здоровим глуздом і розумом», - вважає російська журналістка Юлія Латиніна.

Саакашвілі звинуватив Москву у фінансуванні «війни компроматів». Грузинське МВС оперативно повідомило про затримання чотирьох осіб, включаючи одного працівника поліції, - через спробу підкупу. Як кажуть у поліції, представники опозиційної партії Іванішвілі «Грузинська мрія» давали хабарі поліцейському, - аби той надав новий відеозапис з побиттям затриманого у слідчому ізоляторі. На оприлюдненому відео чоловік пропонує поліцейському гроші за ролик із катуванням опозиціонера. Якщо ”матеріалу” немає, то замовник готовий дати одного зі своїх активістів - для побиття і створення постановочного ролика. Також чоловік висловив готовність заплатити за відео побиття солдатів в армії. Поліцейському дали хабар, а за це він мав публічно оголосити, що йде з силового відомства - на знак протесту проти політики влади щодо опозиції...

Новий міністр пенітенціарної системи Георгій Тугуші дозволив журналістам пройти у глданську в’язницю №8 і поговорити з в’язнями. Деякі з них поскаржилися, що не всі наглядачі, які брали участь у тортурах, звільнені з роботи. Міністр зустрівся з родичами ув’язнених і взяв на себе відповідальність за безпеку всіх засуджених.

Коментарі для «ВЗ»

Гела Васадзе, політолог

Після скандалу з тортурами в тюрмах рейтинг правлячої партії впав десь на 10% - це емоційна реакція. Партія Саакашвілі набирає близько 27%, а «Грузинська мрія» - 12%. Рано говорити, що записи тортур безнадійно обрушать всю передвиборну кампанію правлячої партії. Багато хто в Грузії боїться наслідків, до яких може призвести зміна у верхах. Навіть ті, хто має якісь симпатії до Іванішвілі, ймовірно, проголосують за владу, аби уникнути перерозподілу сил і повернення в хаос.

Уча Нануашвілі, правозахисник «Центру з прав людини»

Після публікації відео з катуваннями влада змушена була призначити на пост глави пенітенціарної системи свого основного критика - омбудсмена Георгія Тугуші. Заступником Тугуші став колишній поліцейський Шота Утіашвілі.

Ніка Чітадзе, президент «Центру досліджень питань міжнародної безпеки»

Якщо влада переможе, то реформує сферу правосуддя і пенітенціарну систему. Те, що влада відреагувала оперативно, можна вітати. Призначення Тугуші частково поверне симпатії виборців «Єдиному національному руху» президента Саакашвілі. Політичні дебати відійшли на другий план. Уряд можуть критикувати, бо він не звертав уваги на критику омбудсмена і рекомендації міжнародних організацій, бо тривалий час у тюремній системі працювали люди, які систематично застосовували до ув’язнених насильство. Утім, опозиція, якщо вона збирається такими методами боротися за владу, ніякої демократії не побудує, бо боротьба йде на рівні компромату. Чому відео виставили за десять днів до виборів, якщо ці факти опозиціонери знали давно?

На фото: Скандал із тортурами у тбіліській тюрмі шокував грузинське суспільство і спричинив хвилю акцій протесту.

http://www.wz.lviv.ua/articles/110196

П’ятнадцять квадратних метрів у камені

Крим приховує у собі безліч таємниць. Одну з них цього року мені вдалося для себе відкрити біля Бахчисарая – колишнє наскельне печерне місто Мангуп-Кале. Найбільше з собі подібних на півострові. Уявляєте, як це, стояти на краю обриву заввишки 70 метрів, із якого відкривається захоплюючий краєвид, а позаду тебе видовбана в камені хата, яку зробили півтисячоліття тому древні готи... І ти знаєш, що це місце дихає сивим, мов самі скелі, минулим, але бачиш траурні таблички, прикріплені на пам’ять про молодих відчайдухів, які надто близько підходили до слизького краю плато...

Мінімальна такса – 20 грн.

Добратися до Мангупа можна з автостанції у Бахчисараї. Маршрутки їздять раз на кілька годин. Варто їхати саме маршруткою, а не авто, яке пропонують тутешні наполегливі таксисти, – обійдеться вдесятеро дешевше. У селі, яке виросло біля підніжжя Мангупа, татари пропонують наїстися, випити вина і покурити кальяну. Варто це зробити вже опісля, а не до, бо й на гору після ситного обіду можеш не піднятися. Можна у них залишити також важкі наплечники, аби з легкою спиною вийти на півкілометрову висоту. Годинний крутий підйом у спекотну погоду з важким ранцем – то мука.

На дорозі в селі стоїть будка зі шлагбаумом та дідусем-охоронцем, який збирає по 20 грн. за вхід. Те, що навколо десятки стежок, якими можна оминути «патрульний пост» без будь-яких проблем, нікого не бентежить. Узагалі-то в Криму 20 грн. – це щось на зразок мінімальної такси. Наприклад, 20 грн. коштує прохід до найвищого в Криму водоспаду Учан-Су (98 метрів) та на вершину Ай-Петрі. І це попри те, що водоспад 80% літнього часу практично безводний і що через 20 метрів можна пройти стежками безкоштовно, не перелазячи жодної загорожі, – нікого не бентежить. Просто кримчани знають, що туристам надто ліньки змушувати себе щось вигадувати за якісь 20 гривень. Як це ніхто не здогадався досі зробити платним вихід на вершину Говерли?

Мангупівські татари – ненав’язливі й доволі милі, на відміну від тих, які працюють на Ай-Петрі (найвища вершина Криму – 1234 метри). Обід з двох-трьох національних страв із чаєм можна замовити десь за 70 грн. Ялтинські татари – меркантильніші. Вони надмірно насідають зі своїми пропозиціями відвідати їхній ресторан чи купити вина або сувенірів. Ледь не за руку тягнуть до себе, геть не реагуючи на прохання дати спокій чи розмови неросійською.

Недавно з’явився ще й жарт – «Мало хто знає, що Ай-Петрі – це не таємна розробка Apple» – натяк на відомі продукти комп’ютерного гіганта – iPad, iTunes... Насправді, Ай-Петрі означає «Святий Петро».

«Діти квітів»

Підіймаючись на плато, перш за все натрапляєш на караїмський цвинтар. Останні жителі цього міста стали першими зустрічними для туристів. Далі йдуть два ряди руїн оборонних мурів. Зважаючи на те, що буквально кількома шляхами і з лише з одного боку можна було вибратися до цього міста-фортеці, не дивно, що турки нереально великими силами аж півроку тримали в облозі Мангуп наприкінці ХV ст., поки взяли його. За таку зухвалість майже всіх жителів міста вирізали, а тих, хто вижив, відправили на невільничі ринки Османської імперії. А ще по дорозі на плато є саморобний душ – шланг, який провели від струмка, і місце, обгороджене клейонками. Для туриста в спекотну погоду – це справжній рай.

На плато з пам’яток – переважно фундаменти будівель та видовбані в породі хати завбільшки 10-20 квадратних метрів, каземати і місця для вичавлювання винограду й зберігання вина. У скельних «квартирах» – усе, як має бути, – кімнати, балкони, комори. І нереально красивий вид з вікна. Від останньої турецької фортеці на плато залишилися рештки мурів.

Найперше на самій горі подорожній зустрічає фундамент базиліки. Готські васали Візантії, які звели це місто, – сповідували християнство східного обряду. Далі можна побачити фундамент княжого дитинця. У перекладі з тюркської Мангуп-Кале – «Розгромлена фортеця». Так османи мстилися за опір осаді Мангупа в 1475 році. До цього місто називалося Дорос. Воно було столицею готської візантійської держави Феодоро, яка була затиснута між Татарським ханством і генуезцями, які контролювали Південний берег Криму.

Мангуп-Кале розташоване на плато площею 90 га. Плато – ідеальне для фортеці, адже з трьох боків захищене обривами. Плато має чотири протяжні виступи, названі мисами. Згори це виглядає, мов рука з чотирма пальцями. Загальна довжина фортечних споруд Мангупа – 1,5 км.

На плато є два джерела. Біля одного зі струмків натрапив на кількох хіпі з великими п’ятилітровими пластиковими цистернами, які прийшли по воду. Попри заборону розбивати намети на території заповідника і палити багаття, «діти квітів» із країн СНД приїжджають сюди і живуть інколи... просто у віддалених печерах. Вони час від часу курять «травку», б’ють в бубни і живуть цілими сім’ями. Ночі теплі, краєвиди гарні, головне – з обриву не впасти...

Кримські готи

Археологи встановили, що поселення таврів у цих місцях виникли ще до нашої ери. У III ст. на Мангупському плато оселилися скіфо-сармати. У IV ст. на плато з’явилося поселення алано-готів. У другій половині V ст. тут звели перші укріплення. У цей час місто називалося Доріс і було столицею Дорії – кримської Готії. У VI ст. на плато звели монументальну базиліку. Руїни її фундаменту збереглися до наших днів. Цікаво, якби хтось взявся відновити ці будівлі.

Місто Доріс стало центром готської єпархії в Криму. Наприкінці VII ст. Хозарський каганат підкорив Доріс, і в місті розмістили гарнізон. З XIII ст. до середини XV ст. місто було столицею візантійського князівства Феодоро, яке контролювало Південно-Західний Крим. Саме місто тоді теж називали Феодоро. Із цієї епохи збереглося більшість штучних печер, оборонні стіни і фундаменти базилік.

У 1475-му місто, як і все князівство, захопили османи. Вони перебудували фортецю, яку назвали Мангуп-Кале. До 1774-го Мангуп був центром кадилика (району), що входив до складу еялету (провінції) з центром у Кефе (Феодосія). У 1774-му турки програли війну Росії, і покинули фортецю. Після приєднання Криму до Росії Мангуп покинули останні його жителі – караїми.


На фото: Турецька цитадель, яка охороняла частину міста на Мангупі.

http://www.wz.lviv.ua/articles/110142

Одружуйтесь. Це їм не вигідно

Виявляється, економіці не вигідно, аби люди створювали сім’ї раз і назавжди. Для великих корпорацій люди – це насамперед ринок, а коли двоє починають жити разом, вони витрачають менше, ніж витрачали б кожен поодинці.

Учені підрахували, що одинаки споживають на 38% більше продуктів, на 42% більше пакувального матеріалу, на 55% більше електрики і на 61% більше газу на одну людину, ніж сім’ї з чотирьох осіб. Розлучення призводить до зростання ринку, адже сім’я, що розпалася, потребує усього вдвічі більше – два помешкання, кожне з яких треба облаштувати, обігрівати. Та й на їжу витрачають більше. Особливо, якщо врахувати, що одинаки рідше готують вдома, а частіше харчуються у закладах громадського харчування. Вони більше витрачають на розваги та шопінг, компенсуючи таким чином брак спілкування з рідними.

Усе це прекрасно усвідомлюють корпорації, тому всіляко пропагують переваги самотнього життя та розлучення. Не вірите? Уважно придивіться до реклами та продуктів, які виводять на ринок.

http://www.wz.lviv.ua/articles/108993

Плюшевий «десант»

Фото BNP.by

Вторгнення шведського легкомоторного літака у повітряний простір Білорусі та скидання 876 плюшевих ведмедиків із гаслами на підтримку демократії призвело до фактичного розриву дипвідносин Мінська зі Стокгольмом. КДБ Білорусі надіслав шведським пілотам повістки (їм загрожує півроку тюрми), але ті не спішать у Білорусь. За ґратами у Мінську сидять фотограф Антон Суряпін, який виклав в мережі фото плюшевих ведмедиків, і Сергій Башарімов, який здав шведам квартиру в білоруській столиці. Із Білорусі вислали шведського посла Стефана Ерікссона. Мінськ відкликав своє посольство з Швеції. «Бацька» звільнив головного прикордонника Ігоря Рачковського і главу Військово-повітряних сил Дмитра Пахмелкіна. Литві, звідки прилетів літак, Лукашенко погрозив, що за десант їм «мало не здасться»...

Ведмедики демократії

На початку липня приватний літак шведської рекламної агенції Studio Total із двома громадянами на борту незаконно перетнув повітряний кордон Білорусі з боку Литви і безперешкодно долетів до Мінська. Летів дуже низько, тому білоруська протиповітряна оборона його не помітила. Із літака скинули плюшевий «десант» - ведмедиків на парашутах із гаслами на підтримку свободи слова і демократії.

У посібництві порушникам кордону звинуватили журналіста, який опублікував перші фото плюшевих «десантників», і ріелтора, який мав нещастя здати квартиру шведам. Їх заарештували. На суму, еквівалентну 300 доларам, оштрафували білоруських журналісток Ірину Козлик і Юлію Дорошкевич, які просто фотографувалися на вулиці Мінська з плюшевими ведмедиками. «Вони стояли з ведмежам і розмовляли», - пояснив міліціонер склад їхнього злочину.

Мінськ стверджує, це посол Еріксон своїми діями зруйнував відносини між країнами. Якими саме діями — невідомо... Щойно тільки країни обміняються новими послами, ситуація внормується, пообіцяв Лукашенко.

Білорусько-шведський скандал грає, перш за все, проти Мінська, бо загрожує подальшим погіршенням його поганих відносин з ЄС. У Євросоюзі заявили про намір посилити санкції проти Білорусі, але відкликати європейських послів з Мінська наразі не будуть. Зміни можуть відбутися в середині осені, коли Рада ЄС буде вирішувати питання про введення нових санкцій проти Білорусі.

Це не перший дипломатичний конфлікт у відносинах Білорусі та ЄС з початку року. У лютому, після того, як ЄС розширив санкції проти Білорусі, Мінськ відкликав послів з Бельгії і Польщі. У відповідь Євросоюз відкликав з Білорусі всіх послів 27 членів ЄС. Але незабаром вони повернулися до Мінська.

У Білорусі нагнітають антишведські настрої. Щодня по державних телеканалах виступають місцеві політологи, які за допомогою численних художніх образів із шведських книг і казок намагаються виставити Ерікссона «найневдалішим дипломатом» та «хамом і брехуном»... Історія з десантом збіглася в часі з лондонською Олімпіадою, на яку Лукашенку не дали візу. Після цього білоруський КДБ навіть наказав замалювати назву ресторану «Лондон» у центрі Мінська...

Креативні шведські рекламники

Рекламна агенція Studio Total відома своїми скандальними кампаніями. Два роки тому на замовлення однієї місцевої партії вони організували акцію, під час якої спалили 100 тис. крон (15 тис. доларів). Таким чином хотіли привернути увагу громадськості до різниці в зарплатах чоловіків і жінок.

У Studio Total працюють чотири людини. На організацію плюшевого «десанту» вони витратили 1,5 року і 200 тисяч євро. Спеціально для акції шведи купили легкомоторний літак і навчилися ним керувати.

Коментар для «ВЗ»

Валерій Карбалевич, білоруський політолог

Білоруська модель базується на ідеї сильної держави. Армія і силові структури - улюблені іграшки Олександра Лукашенка. Шведські льотчики плюшевим «десантом» завдали по цій ідеї жорстокого удару. Виявляється, Білорусь не здатна захистити громадян не лише від економічних потрясінь, а й від воєнної загрози! Це важка психологічна травма для Лукашенка. За це хтось має відповісти, тож шукають винних і карають. Роздратування, викликане безсиллям і неможливістю щось змінити, призводить до неадекватних дій.

На фото: Напис на листівці «десантника»: «Іграшки вимагають захисту прав людини в Білорусі».

http://www.wz.lviv.ua/articles/108916

Час і байдужість руйнують палац Олександра Фредро

http://tyzhden.ua/Travel/56135

Бідні платять більше

Іноземців із Заходу дивують українські розцінки на певні види товарів і послуг. Те, що у нас коштує захмарно дорого і доступно переважно багатіям, у них - невід’ємний атрибут пересічного громадянина.

Бездомні українці

Ціни на житло відносно рівня зарплат в Україні — безглузді. Мій шкільний товариш знімає трикімнатну квартиру на околиці Вашингтона. Її вартість 120 тис. дол. (будинку там же - 250 тис.). Аналогічна квартира у Києві коштує близько 160 тис. дол.

Зарплата мого друга середня, як на столицю США, - 2,7 тис. дол. У Києві середня зарплата 550 дол. Тобто американцю в столиці на свою квартиру треба 48 зарплат, українцеві — 290. Оренда квартири під Вашингтоном коштує йому 1,5 тис. дол., у Києві за таку ж платять 1,4 тис. дол. Хорошу однокімнатну квартиру в бідному районі Берліна можна знімати за 100-150 євро, у Львові не факт, що за 100 євро знімете. Зарплата в німецькій столиці близько 1000 євро, у Львові — 250. Коли розповідав німецькому другові про співвідношення зарплати до оренди і цін на житло, то він лише питав: а як же ви там усі живете?

Невиправдано високі ціни у нас через тотальну корупцію (жоден забудовник не може провадити свій бізнес, не даючи хабарів) та відсутність адекватних кредитних програм.

У США, як і в багатьох країнах Заходу, молода особа, яка працює, може взяти в кредит квартиру. Так більшість і роблять. І, якщо у них є хороша кредитна історія, то це буде кредит на 30 років приблизно під 4% річних без обов’язкового першого внеску. У Києві одна з компаній, що пропонує іпотеку на 30 років, готова профінансувати купівлю однокімнатної квартири вартістю 80 тис. дол. за умови першого внеску у розмірі 30% та 12,5% річних. Тож це пояснює, чому 47% молодих українців живуть з батьками...

Авто — це все-таки розкіш

Те, що для європейців і американців давно перетворилося на засіб пересування, для нас все ще предмет розкоші та демонстрації соціального статусу. Товариш з Вашингтона їздить на Volvo S80 2001 року, яка обійшлася йому в 5 тис. дол. Таке саме авто у нас коштує 13 тис. дол. У Варшаві бачив вживаний пікап Audi 1997 року за 800 євро. Новенький Volkswagen Beetle у Берліні можна купити за 20 тис. дол., а вживаний - навіть за 0,5-1 тис. дол. Тобто за 20 зарплат у столиці Німеччини людина може доробитися до свого автомобіля, а вживане авто купити і за одну зарплату. У нас такий Volkswagen Beetle — 40 тис. дол., а середня зарплата в межах 325 дол. Тобто за нього доведеться викласти... 123 зарплати або працювати понад 10 років. Це якщо нічого не їсти і не пити. Недавно шукав родичам бусик. Знайшов за 2,5 тис. дол. у Польщі. Але от його розмитнення коштувало би нам... ще 2,5 раза від вартості. Сусіди білоруси сміються з нас, бо привозять з ЄС вживані авто за тисячу доларів, а у нас вони коштують у 3-4 рази дорожче.

Зате президент «Української автомобільної корпорації» (найбільший виробник автомобілів в Україні) і голова підкомітету з питань регулювання зовнішньої торгівлі Верховної Ради, депутат-«регіонал» Таріел Васадзе має з цього очевидні вигоди. Бо хто б тоді брав дорожчі та гірші українські авто, якби можна було вигідніше купити вживаний «Фольксваген»? Скасування «драконівського» мита на автомобілі передбачала Угода про вільну торгівлю з ЄС. Але з теперішньою політичною ситуацією в Україні не бачити її нам як своїх вух без дзеркала. А міністр економічного розвитку та торгівлі Петро Порошенко пропонує тепер ще більше підвищити мита на нові іноземні авто, аби українці купували більше вітчизняних... Робіть кращі та дешевші вітчизняні авто, а ринок сам відрегулює.

За шмотками – у Штати

Мабуть, лише дуже багаті вдягаються в українських брендових бутиках. По-перше, нам намагаються «втулити» торішні колекції, які на Заході реалізовуються з уцінкою в 50-75%. По-друге, вартість відрізняється у рази. Знайома, яка мала таку можливість, купувала зазвичай на розпродажах в ЄС брендовий легкий одяг за 5-20 євро. За 5-10 євро у Парижі, до речі, ви вип’єте філіжанку кави... У Львові, за її спостереженням, такий одяг коштував мінімум у 2-4 рази дорожче. Брендові джинси, які вийшли з моди, у Вашингтоні можна купити за 10 доларів. Чи знайдете ви брендові джинси за 80 грн. у Львові?

Націнка на брендовий одяг в українських магазинах - 200% і більше. «Знаю людей, які брали десь дві тисячі доларів, літали з України у Штати, закуповувалися шмотками і гаджетами. Їм це виходило дешевше, ніж купити все те саме у нас», - каже колега з Америки. Всілякі планшети та iPad-и в тій самій Америці теж значно дешевші, ніж у нас.

Радянський смак українського туризму...

Про співвідношення ціни-якості на курортах півдня України не говорив хіба лінивий. Ціни — захмарні, якість — радянська. Тому українці воліють відпочивати в Болгарії чи Туреччині. Єгипет втратив трохи привабливість через місцеву революцію та бедуїнів-розбишак, які лякають туристів. Знайомі взимку їздили відпочивати у польське Закопане, бо ціни там були нижчі, ніж на Буковелі.

На узбережжі Флориди середній двомісний готельний номер коштує 60 дол. У розмові знайомий канадець дивувався, що у Берліні він не зустрічав таких готелів, де за номер просять 500-600 дол., а в Києві це абсолютно нормально. Ціни на хостели в тому ж Берліні приблизно такі ж, як і у Львові...

На фото: Оренда квартири у Львові співрозмірна з орендою в Берліні. Але зарплата у нас вчетверо нижча...

http://www.wz.lviv.ua/articles/pg/108