Які ж бо ми безпорадні…
Ігор ТИМОЦЬ
Недавно мав цікаву розмову з сестрою мого віку. Суть її слів була такою: новин не дивлюся, газет не читаю, доля Тимошенко й Луценка мені загалом байдужа, протестувати не вийду, бо після Помаранчевої революції маю гіркий досвід і не вірю, що це бодай щось змінить...

Під такими словами підписалися б, певно, багато співвітчизників, навіть не мого віку. А чи не бездіяльність свого часу призвела до поразки у національно-визвольній війні 1917-1922 років, репресій, до Голодомору, «провалу» Помаранчевої революції? Врешті-решт до того, що маємо те, що маємо, як казав Леонід Кравчук.

Коли в країнах ЄС приймають закони, що урізають соціальні виплати, то це провокує хвилю обурення, масові протести і ледь не параліч країни – у такому випадку, як грецький, взагалі бедлам. Звісно, елліни – не найкращий приклад для наслідування, але вийти і захищати свої права годилося б і нам. У Чилі студенти, які хочуть більше бюджетних місць в університетах, бунтом змушують владу зважати на себе і йти на поступки. Не схвалюю спалювання автівок і биття магазинних вітрин, але мирні масові акції протесту – це нормально в демократичній країні. Та, на відміну від більш зрілих демократій, у пострадянських людей зберігся стійкий конформістський стержень, який передбачає обурення за пляшкою на кухні. Чи у молодшого покоління його сублімований варіант – у соцмережі або за пивом.

Недавно я прочитав про відомий у психології феномен «набутої безпорадності». У 1960-х науковці Мартін Селігман і Стів Маєр провели ряд експериментів із собаками. Вони розділили їх на три групи і посадили у різні клітки. Одну групу через деякий час просто відпустили, не заподіявши ніякої шкоди. Іншу безсердечні вчені систематично піддавали ударам електричного струму, уникнути яких можна було за допомогою натиснення спеціального важеля в клітці. Третю піддали періодичним раптовим ударам струму, запобігти яким було неможливо.

Як наслідок, у собак з третьої групи виробилася поведінка, названа згодом «набутою безпорадністю». Це означає абсолютно пасивну реакцію на будь-які неприємні зовнішні подразники. Згодом вчені випустили третю групу собак із кліток і посадили у відчинені вольєри, з яких можна було легко втекти. Під час наступних ударів струмом жоден собака не намагався втекти і врятуватися... Ось і ми виглядаємо, як ті собаки: нас б’ють, а ми скиглимо та бідні-нещасні коримося долі.

Недавно прочитав геть не смішний анекдот: «Коли був «податковий майдан» і «пресували» чорнобильців і афганців – це мене не стосувалося. Коли садили Тимошенко і Луценка – теж. Коли прийшли по мене, виходити і протестувати вже було запізно»...

Будемо й надалі мати те, що маємо, поки не візьмемо відповідальності за те, що маємо, – кожен на себе зокрема.

http://www.wz.lviv.ua/articles/104405

Коран обпалює афганців

Афганістаном вже тиждень котиться хвиля заворушень. Приводом до антизахідних протестів став інцидент на американській авіабазі «Баграм» зі спаленням Корaну - http://tyzhden.ua/World/43650

Міхаіл Прохоров: «Певною мірою я зручний для правлячої еліти »

Прохоров проти Путіна: справжнє суперництво чи лише гра?
Фото ЕПА Ігор ТИМОЦЬ
Один із найбагатших росіян хоче зробити політичну кар’єру. У якій команді зіграє мільярдер, Кремля чи опозиції, наразі не відомо...

Одним із кандидатів у президенти Росії став третій за багатством росіянин, мільярдер Михайло Прохоров, статки якого - близько 20 млрд. дол. Оглядачі часто називають його ”лялькою” і ”проектом Кремля”, проте сам він активно це заперечує, жартуючи, що це Кремль - його проект. Позиціонує себе Прохоров як представник опозиції, яка протягом зими регулярно виходить протестувати проти режиму прем’єра Володимира Путіна. 4 лютого, коли офіційно стартує президентська кампанія, Прохоров пообіцяв знову вийти на вулицю разом із опозицією. Протягом останньої декади січня мільярдер називав себе ”головним Антипутіним” і заявив, що Путін має піти з Кремля.

Прохоров мітить у прем’єри

”Путінський проект”, як нерідко називають олігарха, робить гучні заяви. Деякі можуть розлютити частину суспільства – як-от пропозиція поховати тіло Леніна. Раніше Прохоров дозволяв собі критику правлячої ”Єдиної Росії”, але про лідера партії завжди говорив шанобливо. Тепер він критикує Путіна і збирається вийти з ним у другий тур виборів. У першому розраховує на 15-20% голосів. Соціологи скептичніші щодо його перспектив – близько... 2%, тобто найменше з усіх кандидатів у президенти. А якби Прохоров справді наважився кинути виклик Путіну, то повторив би долю ув’язненого Ходорковського, кажуть експерти.

”Думаю, у нього немає шансів стати серйозним суперником Путіна. Прохоров олігарх, родом з 1990-х. Він не надто популярний навіть серед лібералів. Крім того, він так і не зумів стати політиком”, - каже гендиректор Центру політичної кон’юнктури Росії Сергій Міхєєв.

”Близькі друзі Прохорова кажуть, що рішення боротися за посаду президента ухвалили за згоди Путіна, але за олігархом стоять справжні політичні амбіції. Прохоров розуміє, що Путіна йому не здолати, але сподівається на підтримку молодих освічених представників середнього класу, за допомогою яких хоче сісти в крісло прем’єра. Це найбільша авантюра з усіх, у які він пускався в житті. Похід у політику ризикований. Він це знає, але займатися бізнесом йому набридло, нові виклики - його мета”, - пише британська The Sunday Times.

”Щоб вижити у вищих ешелонах російської влади, потрібно володіти гострим, як лезо бритви, чуттям, потужним інтелектом і умінням справляти враження людини, яка бере участь в якомусь грандіозному розіграші (адже так воно, мабуть, і є)”. Історія з ”Правим ділом”, звідки Прохорова (після конфлікту з віце-прем’єром Владиславом Сурковим) ”викинули” з тримісячним відлученням від телеефіру, вказує, що партія ця від початку була кремлівським проектом. Але з цього також випливає, що Прохоров, виконуючи вказівки Кремля, ”залишався сам собі господарем”. Сам олігарх, коментуючи ситуацію, заявив: ”Нас ”скинули” лише тому, що ми стали ”з’їдати” голоси ”Єдиної Росії”. Точно так само можуть ”скинути” й зараз. Недавно олігарх написав у своєму блозі: ”Кремлю я вигідний на виборах. Вони хочуть пограти в демократію. Намагаються використати нас у своїх цілях. Але ми теж використовуватимемо владу”. Прохоров може створити видимість плюралізму чи чергової перемоги Путіна над олігархом. Він розуміє, що в суперництві з Путіним обмежений, адже нажитий капітал робить його заручником”, - пише The Financial Times.

”Він найвищий з найбагатших людей світу і найбагатший з найвищих (зріст – 204 см). Володіє баскетбольною командою ”Нью-Джерсі Нетс” (грає в NBA) і ”зависає” з поп-дівою Джей-Зі. Неважливо, чи є висунення Прохорова щирим кроком, чи лише черговим ходом у путінській політичній грі. Його заявка знаменує зрушення в російській політиці”, - пише The Wall Street Journal.

Довідка «ВЗ»

Михайло Прохоров народився 1965 року в Москві. Підприємець, мільярдер, президент приватного інвестиційного фонду ”Група ОНЕКСИМ”, президент Союзу біатлоністів Росії, власник баскетбольного клубу ”Нью-Джерсі Нетс”. З 2011 року займається політичною діяльністю. Ніколи не був одружений.

На фото: Прохоров у всіх інтерв’ю запевняє, що він не ”проект Кремля”. Поки що йому не вірять...

http://www.wz.lviv.ua/articles/103136

Хто стоїть за футбольними погромами у Єгипті

Від перестановки Кімів режим не змінюється

Мільйони північних корейців проливають гіркі сльози за ”улюбленим керівником” ен Іром, який помер, не доживши трьох місяців до свого 70-річчя. Труну з покійним диктатором, який помер від серцевого нападу під час подорожі у бронепоїзді, виставили в мавзолеї в Пхеньяні, - аби корейці попрощалися з небіжчиком. Наступником ”полководця” став його третій, наймолодший син, Кім Чен Ун, якому ще й 30 років нема. Він здобув середню освіту у Швейцарії, закінчив Військовий університет Кім Ір Сена в Пхеньяні, а минулого року одружився. З чуток, володіє англійською та німецькою. Проте, експерти кажуть, що наразі влада в комуністичному ”заповіднику” буде в руках партії – поки вождь підростатиме і мудрішатиме...

Кім... Юрій Ірсенович

Зі смертю Кім Чен Іра закінчилась ціла епоха в історії КНДР. Син ”великого вождя” Кім Ір Сена правив країною 20 років – з грудня 1991-го, коли був оголошений верховним головнокомандувачем Корейської народної армії. А повністю взяв владу у 1994-му, через три дні після смерті батька. Радянські архіви свідчать, що Кім Чен Ір народився 1941-го в Сибіру, де його батько служив у Червоній армії. Сина записали в документах як Юрій Ірсенович Кім. Але, за офіційною версією, Кім Чен Ір народився 1942-го в партизанському таборі на найвищій горі Північної Кореї. З 1960-го Кім підіймався сходинками партійної кар’єри, а наприкінці 1980-х офіційно став спадкоємцем батька.

”Смерть вождя його оточення передбачувало, але розраховувало, що це станеться пізніше. Не слід очікувати, що зараз відбудеться повноцінна передача влади до молодшого сина, адже він ще не готовий до повноцінного управління країною. Швидше за все, реальні важелі управління зосередяться в руках близької до Кім Чен Іра групи людей. Ми побачимо колективне управління. Не слід очікувати серйозних політичних змін у КНДР. Верхівка не готова до боротьби за владу, головна її мета - забезпечити стабільність перехідного періоду. Не варто також очікувати від КНДР агресивних дій. У зовнішній політиці Пхеньян, перш за все, проведе консультації з Китаєм і Росією. Ці країни - головні економічні партнери, тож бажають отримати гарантії за проектами, які обговорювалися з попереднім керівником”, - каже директор Центру суспільно-політичних досліджень Інституту світової економіки РАН Володимир Євсєєв.

Тіньова економіка і тотальне хабарництво

Журналіст інтернет-видання Slon.ru Олександр Баунов узяв інтерв’ю у корейця, який втік з Північної Кореї: ”До 2003-го основний дохід додому приносила дружина, яка торгує на ринку китайським одягом і взуттям. Ринок - легальний. Із 1994-го люди торгують усім. Коли дружина почала торгувати, я працював у МВС. Офіційна зарплата там – 3000 вон на місяць, або 2-3 долари. Нас у родині п’ятеро, тож важко прожити на цю зарплату... У МВС видають картки, на які можна отримати

20 кг зерна на місяць, у міру надходження кукурудзи і рису з КНР... Питання з офіційною роботою вирішує хвороба. Якщо хочеш звільнитися - принось документ від лікаря, що не можеш працювати. Ціна питання - 50-80 тисяч вон. Звичайні робітники не можуть собі цього дозволити. І заводи не працюють, і карток не отоварюють, - а на роботу ходити повинні, хоч там, може, й нема що робити. Тож вони домовляються з керівництвом за 5-10 тисяч вон і працюють у тіньовому секторі. У 1994-му економіка впала - багато держпідприємств перестали працювати. Залишилися порожні будівлі, які можна було орендувати, якщо ”домовитися”. Я орендував колишню їдальню, яка перестала працювати, бо не було продуктів. Орієнтувалися на дешеве харчування - варений рис, локшину, спиртне. Усі продукти - з ринку. Самогон гнали місцеві жителі. Алкоголь - незаконний, але проблем не було. Майже 100% спиртного, яке п’ють корейці, - самогон. Поїсти у нас коштувало десь 1500 вон... Уже 15 років в КНДР на державну зарплату ніхто не живе, це проста формальність. Більшість населення зайнята в тіньовому секторі...”.

Два мільйони жертв голоду

Смерть Кім Ір Сена 1994 року збіглася з серйозними проблемами в КНДР, спричиненими великими витратами на армію (враховуючи розвиток ракетно-ядерної програми), розпадом соцтабору і втратою допомоги від СРСР. Погодні умови, брак палива і техніки, брак капіталовкладень у промисловість, окрім військової, спричинили кризу. З середини 1994-го країна офіційно визнала існування голоду. За неофіційними підрахунками, від голоду померли близько двох мільйонів осіб.


На фото: Справа – померлий Кім Чен Ір, зліва – його наступник Кім Чен Ун.

http://www.wz.lviv.ua/articles/101808

Піррова перемога «Єдиної Росії»

На виборах до російської Державної Думи перемогла партія влади ”Єдина Росія”, 49,5%, або 238 із 450 місць у парламенті. Порівняно з виборами 2007-го ”ЄдРо” втратила майже 15%. Комуністи взяли 92 мандати, ”Справедлива Росія” - 64, ЛДПР - 56. Порівняно з попередніми виборами ”ЄдРо” втратила 57 місць, але зберегла більшість. Явка становила 60%. У наступні дні після виборів на вулицях Москви відбулися найчисельніші мітинги за період правління Путіна – до 10 тисяч осіб. Їх розігнали, а відомих опозиціонерів і журналістів заарештували. До Москви ввели дивізію внутрішніх військ... Опозиція заговорила про початок Арабської весни в Росії, а багато оглядачів - про початок кінця ”вертикалі влади” Путіна. А 4 березня ”царю Володимиру”, як охрестила його західна преса, за президентське крісло потрібно ж буде боротися... ”Слабинки” ”царю” можуть і не подарувати.

Явка 145% – не фантастика

Влада зіткнулася з хвилею протесту. Люди не хотіли голосувати за жодну партію, але оскільки графу ”проти всіх” скасували, то голосували за будь-яку партію, крім ”ЄдРо”, або не голосували взагалі. Деякі соціологи кажуть, що реальна явка була меншою за 50%. У результаті голоси опозиціонерів розділилися між КПРФ, ЛДПР і ”Справедливою Росією”.

Показовим став сюжет прямої трансляції на каналі ”Росія”. На екрані видно дані голосування по Ростовській області. За ”ЄдРо” – 59%, за КПРФ – 33%, за ЛДПР – 23,74%, за ”Справедливу Росію” – 19,4%, за ”Яблуко” – 9,3%, за ”Патріотів Росії” – 1,5%. У сумі – понад 145%. Певна річ, що помилкові 46,47% слід віднімати від результатів ”ЄдРо”, а не якої-небудь іншої партії...

”ЄдРо” втратила підтримку в російських регіонах, перетворившись на партію етнічних республік, на зразок Чечні й Чукотки, та адміністративного ресурсу, кажуть оглядачі. У регіонах, де найбільше етнічних росіян, та в мегаполісах ”Єдина Росія” ”пролетіла” найбільше. Система не змогла перетравити антисистемний протест: вона лише послабила його, давши партії влади не нахабні 70%, а скромні 49%, кажуть експерти.

«Якщо буде другий тур, то в Росії може відбутися... Помаранчева революція»

”Ми отримали підтвердження, що настрої росіян змінилися: від політичної апатії й мовчазного схвалення режиму до апатії і мовчазного несхвалення”, – пише британська The Independent. ”Результати виборів – тривожний сигнал для Путіна перед президентськими виборами. З’явилося невдоволення режимом Путіна, корупцією у владі й зростанням розриву між бідними і багатими”, – пише німецька Bild. ”Ці вибори не ставлять під загрозу планів Путіна повернутися на пост президента, але показують – росіянам набридла неприкрита корупція, слабка економіка, надмірна залежність від експорту енергоносіїв і політичний застій”, – пише американська The Wall Street Journal. ”У Путіна немає серйозних суперників, хіба втома народу від його системи. Популярність прем’єра спадає поступово, а ”Єдиної Росії” – різко. На думку соціологів та аналітиків, якби не фальсифікації, то партія влади взяла б десь 30%”, – пише британська The Guardian.

Президентські вибори в Росії відбудуться 4 березня 2012-го. ”Путін завжди був популярнішим за свою партію, але якщо він не зможе набрати понад 50% в першому турі, то доведеться провести другий. Це може призвести до аналогу Помаранчевої революції”, – пише американська The Washington Post.

Коментарі для ВЗ

Павло САЛІН,
експерт Центру політичної кон’юнктури Росії

Ці вибори свідчать про зростання протестних настроїв – люди дедалі менше довіряють владі. Зараз слід очікувати зачистки верхівки ”ЄдРо”. Мабуть, це зробить Медведєв за вказівкою Путіна. Зміниться формат президентської кампанії Путіна. Він буде дистанціюватися від ”ЄдРо” й активніше позиціонуватиме себе як політика, який стоїть над усіма партіями – такий собі ”національний лідер” а-ля Лукашенко.

Автанділ ЦУЛАДЗЕ,
оглядач ”Ежедневного журнала”

Від початку лідером партії був Медведєв, а Путін – дистанціювався. Тому втрати ”ЄдРо” прямо не б’ють по Путіну. Президентська кампанія прем’єра матиме персоналістський характер, базований на культі його особи. Розклад сил у Думі має продемонструвати Заходу, що в Росії демократія працює і немає диктату однієї партії. Це має залучити капітал до Росії – країна переживає відтік капіталів. Якщо економічна ситуація буде погіршуватися, то можлива реалізація плану ”Б” – жорстка риторика щодо сусідів та конфронтація на міжнародній арені.

Олена ШЕСТОПАЛ,
експерт Центру політичних технологій

Мітинг у Москві зібрав рекордну для позасистемної опозиції кількість людей. Головний висновок - латентний протест активізувався і переходить у вуличний. Головна небезпека, що вуличний протест може вивести на поверхню і привести до влади радикалів. Не думаю, що такі протести очолять нинішні лідери позасистемної опозиції. Якщо вулиця справді ”завирує”, то з’являться нові лідери.


На фото: На другий день після виборів на вулицях Москви відбулася найбільша за період правління Путіна акція протесту.

http://www.wz.lviv.ua/articles/101307

Де лани широкополі, і Дніпро, і кручі...

Управління освіти у Львівській області організувало для вчителів Льврівку в Канів – на місце останнього спочинку Тараса Шевченка. Вибирали тих педагогів, учні яких перемогли у різних конкурсах української мови. Освітяни зізнавалися, що відчували дивну енергетику на могилі Кобзаря. Вони співали «Заповіт», цитували поета й милувалися дивовижної краси природою над Дніпром...

Мандрівка Україною – майже мандрівка в часі. Дороги – вузькі й закручені, немов відтворюють долю країни... Простори просто безмежні, за мірками Центральної Європи. Із рухом на cхід впадають у вічі типові панельні будинки, облуплені й обшарпані магазини, совковий сервіс разом із обдертою рекламою кока-коли. Маленькі убогі глиняні хатки вздовж дороги – не віриться, що в таких ще живуть люди. Вікна десь на рівні колін... Відчуття, що з такої хатки може вибігти замурзаний хлопчина Тарас, босий і незачесаний, і розповісти, за що любить цю свою Батьківщину й чому йому так за неї болить... По той бік Збруча зникають руїни й замки, зате з’являються пам’ятники Леніну.

«Навіть на могилі поета лежали жандарми з гвинтівками напоготові...»

Кобзар знав і любив Канівські гори. Він бував там за два роки до смерті, у 1859-му, коли шукав ділянку під садибу. На горі Мотовиловщині хотів купити землю, проте мрія так і не збулася. Не встиг, помер у Петербурзі. Та його друзі перевезли тіло на Україну і, як заповідав Кобзар, – поховали «серед степу широкого, на Вкраїні милій». Місце для поховання обрали на Чернечій горі. Могилу насипали високою, за козацьким звичаєм, а в труну поклали китайку...

Вірним охоронцем могили став місцевий житель Іван Ядловський. Він побудував поруч хату, де жила його сім’я і де створив перший музей – «Тарасову світлицю». Зараз він похований за кількасот метрів від Кобзаря. Сучасного вигляду меморіал набув у 1939-му – зі встановленням на могилі бронзового пам’ятника і відкриттям літературно-меморіального музею. Музейний ансамбль доповнили гранітні сходи, збудовані в 1977-му, і відтворена за первісним проектом у 1991-му «Тарасова світлиця». Нині музей нараховує 20 тисяч пам’яток, серед яких меморіальні речі, офорти Шевченка, видання книг, твори українських і зарубіжних митців.

У 1914-му, коли виповнювалося 100 років від дня народження Шевченка, царський уряд заборонив святкувати ювілей. У березні почали з’їжджатися в Канів люди, але доступу на гору не було. Її оточили жандарми. Навіть на могилі поета лежали жандарми з гвинтівками напоготові...

Доля могили-меморіалу така ж злиденна й важка, як і доля самого Шевченка. Його будували й перебудовували, руйнували, забороняли відвідувати... Хрест знімала радянська влада, німці грабували і плюндрували пам’ятки. Сам пам’ятник Шевченкові має всі риси соцреалізму з його пафосністю. Довкола ведуться ремонтні роботи – кладуть плитку, облаштовують парк. Екскурсовод із вдячністю говорить про уряд Миколи Азарова, який виділив кошти на меморіальний комплекс. Бо от, мовляв, за президента Віктора Ющенка лише обіцяли, але до справи ніяк не доходило... З могили відкривається розкішний краєвид. Немов намальований тихий Дніпро розливається звивистою голубою смугою між жовтувато-коричневими берегами. По той бік річки – безкрая далечінь степу. Природа без слідів людської діяльності...


На фото: Суворий соцреалістичний Тарас Григорович поглядає на всіх, хто приходить віддати шану безсмертному Кобзареві.

http://www.wz.lviv.ua/articles/101138

«Важкий хук» для Путіна

Прем’єр-міністра Росії Володимира Путіна освистали з трибун спорткомплексу «Ол» у Москві. Глава уряду вийшов на ринг привітати чемпіона світу зі змішаних єдиноборств, росіянина Федора Ємельяненка, з перемогою над американцем Джеффом Монсоном. Це вперше у кар’єрі ВВП, до того ж у прямому ефірі федерального телеканалу... Поки Путін говорив, зала гуділа «фуу!» і аплодувала лише на вітальних словах на адресу спортсмена. На відео з зали також чітко чути «Уходи!».

Свистіли Путіну чи Монсону?

Блогер-опозиціонер Олексій Навальний у Twitter написав: «Путіна освистали 22 тисячі осіб у прямому ефірі каналу «Росія 2». Ось вона, справжня популярність лідера ВВП. Кінець епохи». Пізніше прес-секретар Путіна Дмитро Пєсков пояснив: «Путін не сприймає цього інциденту на свою адресу – було видно, що крики, свист і гул звернені до Монсона, який програв бій і бився мляво. У цей момент виводили американця». Але сотні фанатів, які дивилися цей поєдинок, залишили повідомлення на сторінці Монсона у Facebook. «Джефф, будь ласка, не ображайтеся на російських глядачів. У Росії вас знають і поважають. Ми ніколи не ображаємо людей, які програли в чесному бою», – написав Валентин Лапукін з Астрахані. «Здається, ви потрапите в підручники з історії – це початок кінця Путіна:). Спасибі вам, що це сталося», – написав Костянтин Пінаєв з Лондона. «Ти крутий! Він відстій!» – написав Юрій Горальський. Проте частина росіян погоджуються з офіційним поясненням. Іван Юн, який, за його словами, був на бою, сказав, що свист був адресований не Путіну, а Монсону. «Він політична фігура, а їх завжди освистують», – сказав сам Монсон в інтерв’ю після бою.

«Путіна відкинули на канати...»

«Шокованого Путіна вітали фуканням і свистом. До такого прийому він не звик. Невдоволення правлячою елітою перед виборами наростає», – пише британська The Independent, яка належить російському олігарху Олександру Лебедєву.

«Путіна освистали, але по телевізору цього не почуєш: державний телеканал показав лише оплески. Однак завдяки Інтернету спроба цензури провалилася. Повна версія зібрала понад мільйон переглядів і зайняла верхній рядок російського пошуковика «Яндекс», – британська The Daily Mail.

«Путін відкинутий на канати – його освистали любителі єдиноборств. Інцидент – відчутна поразка Кремля у сфері піару. Нічого подібного в такому масштабі ми ніколи не бачили. Це симптом, що в російському суспільстві втомилися від іміджу Путіна», – британська The Times.

«Рідкісний прояв невдоволення: російські любителі єдиноборств освистали Путіна. У багатьох країнах світу політики звикли, що на спортивних змаганнях їх зустрінуть шиканням, але авторитарний російський прем’єр опинився в такій ситуації вперше. Популярність «Єдиної Росії» падає. Якщо на виборах вона набере мало голосів чи підуть чутки, що голосів за неї подано мало, то, може, з’явиться пролом в досі неприступній твердині влади», – американська The Washington Post.

«Несподівано для всіх і самого себе Путін отримав важкий хук – публіка зустріла прем’єра і майбутнього президента свистом», – німецька Berliner Zeitung.

«Щось надломилося в монолітній Росії Путіна. Серед оточення наймогутнішої людини РФ цей інцидент не став сюрпризом. Всі розуміють, що переживають складний період. Рішення Путіна знову стати президентом додало імпульсу нетерпимості росіян, які усвідомлюють, що опинилися перед лицем влади без кінця і змін. Путін – сильна людина, не відступає перед труднощами, але реакція його оточення на останній інцидент виглядає нервозною», – пише італійська La Repubblica.

Коментар для «ВЗ»

Автанділ ЦУЛАДЗЕ,
політичний оглядач «Ежедневного журнала»

Найімовірніше, цей свист був адресований прем’єру, а не Монсону. Якщо зважати на реакцію російської влади – монтаж для телебачення, прес-конференцію, аби пояснити все це в позитивному світлі, то щось було. У Росії, як свого часу в Україні, настала втома від безглуздого масиву піару, яким займаються перші особи держави, від незмінних політиків, які крутяться по колу у владі. Чергова спроба Путіна асоціюватися з популярним брендом, Федором Ємельяненком, викликала у публіки відторгнення.


На фото: В оточенні Путіна кажуть: освистували «гнилий» бій американця. Але противники правлячого в Росії режиму розгледіли в цьому кінець епохи Володимира Володимировича...

Під Новий рік – «атомна» війна?

Ізраїль може бомбардувати ядерні об’єкти Ірану, бо вважає, що санкції не діють, заявив президент Ізраїлю Шимон Перес. У відповідь Іран обіцяє бомбардувати ядерні об’єкти Ізраїлю. Про те, що Тегеран створює атомну бомбу, говорять десятиліттями. Утім, зараз експерти вважають, що воєнний конфлікт між країнами таки ймовірний, навіть вказують час – під Новий рік.

У черговій резолюції, яку прийняла Міжнародна агенція з атомної енергії (МАГАТЕ), йдеться про «зростання глибокої стурбованості» ядерною програмою Ірану. МАГАТЕ хоче відправити чергову місію для перевірки даних західних розвідок про ядерні об’єкти Ірану. Тегеран назвав звіт політизованим.

А президент Махмуд Ахмадінеджад вкотре заявив, що ядерна програма Ірану має виключно мирний характер.

Убивства та саботаж «Моссаду»

Ірані за загадкових обставин недавно пішов із життя один із керівників іранської ядерної програми. Генерал Хасан Могхаддам загинув внаслідок вибуху на військовій базі Корпусу вартових ісламської революції, за 40 км від Тегерана. Генерал відповідав за створення боєголовок та засобів їх доставки. Він загинув через кілька днів після вищезгаданої доповіді МАГАТЕ... Тим часом ізраїльські ВПС провели навчання на Сицилії. Також ізраїльтяни випробували балістичні ракети, здатні досягти Ірану.

Деякі експерти пропонують ігнорувати виступи ізраїльських політиків. «Ізраїль за допомогою підпільної іранської організації «Народні моджахеди» давно і успішно проводить операції саботажу та терору щодо ядерної програми Ірану та її фахівців», – каже британський експерт із Близького Сходу Річард Спенсер. Рік тому на військовій базі Корпусу вартових ісламської революції стався вибух, який знищив значну частину ракет дальнього радіуса дії «Шахаб-3». За версією ізраїльського експерта Йоссі Мельмана, можливість нападу на Іран – один із ключових елементів політики стримування. Але не більше. Тобто показати, що для удару все готово, але не завдавати його. «Йдеться про шантаж. Євреї говорять світу: зупиніть Іран, і ви зупините нас», – каже американський політолог Бернард Коен.

Утім, є експерти, які впевнені, що Ізраїль справді хоче завдати удару. Прихильники цієї версії наводять аналогію з тим, що відбувалося в Ізраїлі перед ударом по іракському об’єкту «Озірак». Більшість військових і керівників розвідки були тоді проти – прем’єр Менахем Бегін звільнив їх або відсторонив від прийняття рішень. Те саме – зараз. Вершиною перетасовок стала недавня відставка голови розвідслужби «Моссад» Меїра Дагана, який заявляв, що операція проти Ірану – божевілля. Британський експерт Едріен Бломфілд каже, що на місце відставлених, як і в 1981-му, поставлені люди не настільки впливові, аби їхня думка була визначальною. Фактично питання в тому, чи зважиться Тель-Авів діяти сам. «Ізраїль – дуже маленька держава, аби самому проводити таку операцію. Будь-які дії будуть зроблені за згодою США і, можливо, окремих країн ЄС», – каже ізраїльський журналіст Ронен Брегман. На думку інших, якщо іранська ядерна загроза буде великою, а для ЄС і США підтримка чи участь в операції будуть надто дорогі, то Ізраїлю не залишиться нічого іншого, як виступити самостійно. За словами Бломфілда, це сказали американцям під час візиту міністра оборони США Леона Панетти до Ізраїлю. Той вимагав гарантій, що Тель-Авів поставить Вашингтон до відома про запланований удар по Ірану. Главі Пентагону відмовили.

Іранські реактори розкидані по всій країні, аби не повторилася сумна історія з реактором, який 1981-го розбомбили ізраїльські літаки. За лічені хвилини операція завершилася – жодного ізраїльського літака не збили. У 2007-му Ізраїль провів успішну атаку на ядерні об’єкти Сирії.

Атомну бомбу будують уже... 33 роки

У відповідь на ізраїльські заяви з Ірану рікою потекли погрози. Заступник начальника генштабу Масуд Джазаїрі заявив, що найзручнішим об’єктом для іранської атаки є ізраїльське місто Дімона, де розташований ядерний реактор. І додав, що хоч завтра готові відправити в Ізраїль 30 тисяч шахідів. Іранська армія одна з найчисленніших у світі – 650 тисяч осіб. Мобілізаційні можливості Ірану, на думку військових експертів США, – приблизно сім мільйонів осіб...

Ще кілька тижнів тому іранська ядерна тема де-не-де мляво обговорювалася, а нині вона в топ-новинах. Іранці створюють ядерну бомбу останні 30 років. Незабаром після Ісламської революції і вигнання шаха Пехлеві, який ініціював іранську ядерну програму, посипалися тривожні звістки, що через рік-два в іранців буде атомна бомба...

Далі була тривала війна проти Іраку 1980-1988 років – іранська економіка шкутильгала, і в середині 1980-х аятолам було не до бомби. Але вже на початку 1990-х ізраїльські та американські політики знову заговорили, що Іран матиме власну ядерну зброю протягом кількох місяців чи років. Весь цей час іранці доводять, що прагнуть виключно мирного атома. Це заперечують західні розвідки. Про деякі іранські ядерні об’єкти в світі дізналися лише завдяки місцевій опозиції та вченим, які втекли на Захід. Днями Ахмадінеджад заявив, що іранці – розумні, тому не будуватимуть дві бомби, знаючи, що у США їх 20 тисяч.

Тегеран хоче стати другим Пхеньяном?

Ймовірність, що після завершення роботи над бомбою Іран атакує Ізраїль, невелика. По-перше, бомбардування зачепить дружні Палестину, Ліван і Йорданію. По-друге, атака не залишиться безкарною, і буде потужний контрудар, який цілком може покласти край режиму аятол. А Тегерану хочеться довголіття і стабільності свого правління. Тож, мабуть, Іран зі своєю ядерною програмою піде за прикладом КНДР. Відтоді, як у Пхеньяна з’явився «ядерний кийок», Захід охолов до ідеї змінити божевільний режим Кім Чен Іра і чекає, коли північні корейці самі з ним впораються.

Коментар для ВЗ

Ігор СЕМИВОЛОС,
експерт із близькосхідних питань Шум довкола удару по ядерних

Шум довкола удару по ядерних об’єктах Ірану потрібен Ізраїлю, аби відвернути увагу від палестинського питання. У ньому євреї втрачають бали на міжнародній арені – аргументам Тель-Авіва не довіряють у більшості країн, зокрема ЄС. Ізраїль не готовий вирішити питання створення Палестинської держави, тому перемикає увагу. Самому Ізраїлю не під силу атакувати ядерні об’єкти Ірану, а згоди на це міжнародне товариство йому не дасть. США розуміють це – їм ні до чого війна проти Ірану. Вона загрожуватиме не лише Ізраїлю, а й країнам Перської затоки.


На фото: Іранські студентки оточили живим ланцюгом завод із збагачення урану в Ісхафані – так вони протестують проти можливої ізраїльської атаки.

Праві навчать іспанців економити

«Влада – розбещує. Я сам це відчув»

Те, що судова система України не є незалежною гілкою влади, – не секрет. Укуація різко контрастує зі ситуацією у наших західних сусідів. Про польський досвід «ВЗ» розпитав у екс-голови Конституційного трибуналу Польщі та «батька» польської адміністративної реформи Єжи Стемпєня (на фото).

– Чому деякі країни проводять реформи, а інші не можуть їх здійснити?

– Усе залежить від традицій – демократії, адміністрування, судової системи. Деякі країни мали їх перерваними, як Польща та інші країни Центральної Європи. А в деяких, як в Україні, вони були знищені під корінь та атрофовані. У 1989 році ми поверталися до досвіду Другої Речі Посполитої, натомість український досвід був надто малим та знищеним. Захід же розвивався систематично без перерв.

– Як, на вашу думку, можна було б реформувати судову систему України?

– Аби мати фахових суддів, на ці місця треба було б ставити чесних і перевірених адвокатів. Це дуже важко втілити у життя, але варто прагнути.

– Судова система в Україні наскрізь корумпована...

– Це питання соціальної культури народу, прив’язаності до традицій, цінностей. Слід починати з освіти, виховання кожного державного чиновника. Повинні бути відповідні програми. На чиновників мають добирати осіб за критеріями фаховості та порядності. Демократичні країни функціонують успішно, бо мають якісну державну службу. Їхні чиновники мають спеціальну освіту, тому у них висока кваліфікація, яку вони постійно підвищують. На Заході, зокрема в Польщі, практикують навчання у студіях MPA – магістр державного управління. Це програми, за якими спеціально навчають на державних чиновників.

– Чи вбачаєте ви ознаки авторитаризму в тому, що робиться зараз в Україні?

– Не бачу такої загрози, хоча багато речей, які тут діються, дуже непокоять. Помаранчева революція «переорала» свідомість суспільства, тому жодна влада не зможе досягти тут встановлення авторитарного режиму. У будь-якому разі, людей у владі слід контролювати. А владу контролюють через громадянське суспільство та незалежні суди.

Я сам був при владі, тож знаю, що вона розбещує. Чиновник віддаляється від реальних проблем. Через певний час, рік чи два, він починає вірити, що справді розумніший і «обраний», бо зміг отримати ту чи іншу посаду. І, що найжахливіше, – суспільство в це вірить. Насправді багато з чиновників не те що не мудріші, а – дурніші, бо не вирішують поставлених завдань. Тож має бути система повернення їх у нормальне русло. Недарма ж американці проводять довибори і мають систему відкликання депутатів. Чиновник такий самий, як ви, просто віддалений від ваших проблем, а тому суспільство має повертати його щоразу на місце – наближати до вирішення реальних проблем.

– У чому була суть польської адміністративної реформи?

– Економічна реформа Лєшека Бальцеровича та моя, адміністративна, на початку 90-х були найважливішими у справі перетворення Польщі на ринкову демократію. Моєю метою була децентралізація влади – ми повернули регіонам 40% ВВП. Спочатку були побоювання, але потім ми зрозуміли, що на місцях краще бачать, куди і як слід інвестувати. Точкові вкидання куди ефективніші, ніж коли гроші виділяють з центру, і половина з них зникає дорогою до місця призначення.

Довідка «ВЗ»

Єжи Стемпєнь народився 1946 року у Сташові (Польща). Сенатор І та ІІ каденцій, автор адміністративної реформи на початку 1990-х та історичного «Послання до народів Центральної та Східної Європи», голова Конституційного трибуналу Польщі в 2006-2008 роках. Нагороджений Орденом відродження (2010 рік) та литовським Орденом великого князя Гедиміна (2008 рік), медаллю Gloria Artis та медаллю Bene Merentibus Iustitiae.

http://www.wz.lviv.ua/articles/100400

Болгари обрали президентом будівельника-мільйонера

Ігор ТИМОЦЬ

 

Плевнелієв ішов кандидатом від правлячої правоцентристської партії «Громадяни за європейський розвиток Болгарії» (ГЄРБ), яка при владі ще з 2009 року. З 22 січня 2012 року, дня інавгурації, майже вся повнота влади у республіці опиниться в руках ГЄРБ, яка контролюватиме державні ухвали і посилить свої впливи навіть на судову систему через представників президента в Конституційному суді та Вищій раді юстиції, яка обирає генпрокурора і призначає суддів.

Лідер ГЄРБ прем’єр Бойко Борисов запевняє, що концентрація влади в руках однієї сили безпечна. «Подібні ситуації вже виникали. Ліві у 2005–2009 роках мали одночасно свого президента, прем’єра і генпрокурора. Але ми довели, що ми демократи», – каже Борисов. За його словами, наступним кроком ГЄРБ планує отримати посаду генерального прокурора. Каденція нинішнього закінчується в лютому 2012-го. Прогнозують, що цю посаду може обійняти колишня міністр справедливості Маргарита Попова.

«У нас справді вже була аналогічна ситуація з соціалістами. Це не становить жодної небезпеки», – каже політичний оглядач журналу «Новинар» Христина Рафаїлова. «Монополія на владу небезпечна за своєю суттю. ГЄРБ уже показала, що інколи може нехтувати першорядною роллю парламенту. Тепер немає противника, який міг би стримувати Борисова. Ця перемога стала ще одним орденом у кітелі Борисова. Навряд чи екс-міністр Плевнелієв зможе відмежуватися від сильного партійного лідера Борисова, хоча й пробує позиціонувати себе незалежною постаттю», – зауважує аналітик болгарського Інституту сучасної політики Еміл Геогрієв.

Як Плевнелієв із конопель...

До липня 2009 року Росен Плевнелієв у Болгарії був маловідомим. Його після перемоги на парламентських виборах 2009 року ГЄРБ (правоцентристи тоді здобули 117 місць у 240-місному парламенті) за пропозицією лідера партії та прем’єра Бойко Борисова запросили на посаду міністра регіонального розвитку і благоустрою. Лише у вересні цього року, менш ніж за два місяці до президентських перегонів, Плевнелієва висунули кандидатом у президенти від ГЄРБ. А вже у 2016-му Борисов планує і сам позмагатися за президентське крісло.

Передвиборнакампанія в республіці відбувалася на тлі протестів проти корупції. Плевнелієв обіцяв посилити боротьбу з корупцією і зробити державний сектор прозорішим, а також вести дружню до бізнесу політику. Плевнелієв запевняв, що серед його пріоритетів буде отримання щонайбільших грошових квот на проекти від ЄС та їх успішне втілення, реформування системи освіти та проведення пенсійної реформи. Улюбленим словами політика під час кампанії були «конкретика», «прагматизм» і «досягнення результатів», а стратегія – побудувати в країні «сучасну інфраструктуру».

«Новий президент продовжуватиме політику уряду. Саме за це проголосували болгари, які розуміють розмах кризи і підтримують ті заходи, яких влада вживає для її подолання. Уряд Борисова провадить політику фінансової дисципліни та стабільності. Люди бачать, що коїться у наших сусідів, греків, і не хочуть, щоби таке саме повторилося й у нас. Люди підтримали того, хто обіцяв, що країна витрачатиме не більше, ніж заробляє», – розповів Тижню редактор відділу політики журналу «Політика» Іван Мастагарков.

Голосуй – не голосуй...

Болгарія відчуває величезні економічні труднощі. Уряд Борисова провадить політику жорсткої економії на тлі низьких заробітків і високого рівня безробіття, того, що темпи зростання ВВП зменшуються. «Наша економіка стабільніша, ніж італійська чи португальська. Але потерпаємо через те, що в ЄС є проблеми, а наша економіка – невід’ємна складова бесівської», – пояснює Мастагарков.

Явка на виборах становила 48%. «Ми парламентська республіка, в якій президент не відіграє важливої ролі в політиці. Здебільшого пасивність голосування була спричинена поганою соціально-економічною атмосферою в країні. Люди не вірять, що який-небудь політик здатен щось кардинально змінити, провести якісь рятівні реформи, тому вони «голосували ногами». Як у частинки ЄС, який з головою охопила криза, у нас не все гаразд. Уряд заощаджує на соціальних видатках, зокрема, пенсіях, соціальній допомозі. Населення розчароване», – каже Рафаїлова.

«Населення великих міст, економічно активні люди і молодь підтримали Плевнелієва. За соціаліста Калфіна переважно голосували пенсіонери та населення містечок і сіл», – ділиться спостереженнями Мастагарков.

Партіятурецької меншини у другому турі підтримала кандидата від соціалістів Калфіна, оскільки, як заявив голова партії Ахмед Доган, перемога Плевнелієва «не віщуватиме нічого доброго для демократичної моделі в Болгарії». «Двоє з трьох болгарських турків голосували за Калфіна. Більшість турків не розуміють, що ані Плевнелієв, ані ГЄРБ не мають нічого спільного з крайніми правими поглядами. У нас немає проблем із правоцентристами, адже ми європейці», – заявляє голова негромадської організації «Етнічна толерантність за європейську візію майбутнього» Ергін Емін.

Також вибори відбувалися на тлі циганських погромів, спровокованих свавіллям ромських баронів. «Це ганебна подія, яка не мала якогось особливого впливу на виборчу кампанію та є виключно справою поліції», – каже Мастагарков. Водночас, за словами Рафаїлової, «цигани зазвичай не голосують, а, якщо голосують, то хіба за свого кандидата. У цій кампанії вони не голосували».

Великий «будівничий»

Росен Плевнелієв – власник компанії Iris International, яка співпрацює з великим німецьким будівельним концерном Linder. Протягом останніх років вона здійснила дві найбільші інвестиції у Софії – побудувала бізнес-парк «Софія» і житловий комплекс «Президентський парк», в якому сам Плевнеліев має великі апартаменти. Майбутній президент однієї з найбідніших країн ЄС був одним із найбагатших представників уряду. Він має кілька будинків у Софії, по будинку на гірському і морському курортах Болгарії та маєток у Греції. Його статки оцінюють в €50 млн. Плевнеліев не є членом ГЄРБ.

У внутрішній політиці він виступає за зменшення податків та підтримку малого і середнього бізнесу. У зовнішній планує вести прохолоднішу, ніж його попередник політику щодо Росії та виступає за перегляд енергетичної співпраці з РФ – заморозити будівництво АЕС «Берене», нафтопроводу Бургас –Александруполіс і газогону «Південний потік». Водночас обстоює позицію за досягнення активнішої співпраці з іншими країнами ЄС.

«Плевнелієва знають як видатного бізнесмена. У нього гарна репутація завдяки будівництву болгарських автострад і тому, як він керував будівництвом багатьох інфраструктурних об’єктів. Завдяки такому досвіду він має чудове підґрунтя для перемоги. Він був міністром із найвищим рейтингом в уряді. Людям подобалися результати його роботи. Основним гаслом його кампанії було: «Розбудувати Болгарію!» Він також пообіцяв повернути до Болгарії послів і дипломатів, які були агентами колишніх соціалістичних спецслужб. Це близько 150 осіб. Зробити це Болгарія пообіцяла Єврокомісії. Така своєрідна люстрація», – каже Мастагарков.

Болгарські Ющенко та Тимошенко

Болгарія – парламентська республіка. Президент у ній – постать радше представницька, реальної влади у нього замало. Він має право накладати вето на рішення парламенту, однак може це зробити лише тричі. Президент також є головнокомандувачем збройними силами і представляє республіку в міжнародних відносинах.

Нинішній глава Болгарії неодноразово ветував рішення парламенту і урядові призначення, дозволяв собі відкриту критику дій уряду та активно виступав на міжнародній арені. Це було схоже на сварки між нашими екс-президентом Віктором Ющенком і екс-прем’єром Юлією Тимошенко чи польськими екс-президентом Лехом Качинським і прем’єром Дональдом Туском. Ці палки в колеса дратували уряд Борисова. За оцінками болгарських експертів, новий лідер буде цілком лояльним до уряду і якихось самостійних кроків усупереч курсу партії на міжнародній арені від нього очікувати не слід.

Болгарія в рейтингах (за даними Євростату):

Приріст ВВП – 0,2%, 20-те місце в ЄС (2010 рік).

ВВП за ПКП на душу населення – 43% від середньої по ЄС, 27-ме місце в ЄС (2010 рік).

Безробіття – 11,9%, 19-те місце в ЄС (вересень 2011 року).

Інфляція – 3%, 22-ге місце в ЄС (2010 рік).

http://www.tyzhden.ua/World/34507

Демографи кажуть, що за останні 200 років населення планети збільшилося в сім разів. Відмітку в мільярд людство подолало в 1804 році. Для подвоєння цього показника знадобилося 123 роки. У XX столітті зростання стало ще стрімкішим – у 1959 році на Землі жило три мільярди осіб, у 1974 році – чотири, у 1987 році – п’ять, у 1998 році – шість мільярдів. За оцінками експертів, до 2025 року на планеті житиме вісім мільярдів. Одночасно чисельність населення в Європі, Росії та Японії знижується. Тут на одну жінку в середньому припадає 1,5 дитини, а на Близькому Сході, в Латинській Америці та в Африці цей показник втричі вищий.

Шлях до першого мільярда був довгим. Оцінити стародавні популяції можна приблизно, але очевидно, що людей було мало. За вісім тисяч років до нашої ери, тобто до початку неоліту, людей було близько п’яти мільйонів. З появою землеробства ріст прискорився, але 100-мільйонну позначку вдалося подолати лише до 500 року до нашої ери. Після цього справи пішли швидше. Десь у V столітті нас було вже 200 мільйонів. Епідемії чуми і війни Середньовіччя уповільнили процес, але потім він пішов з новою силою. Мільярдна дитина народилася близько 1805 року.

До першого мільярда людство йшло тисячі років, а на наступний знадобилося трохи більше століття. Зниження смертності – результат сільськогосподарської і промислової революції на Заході від початку XVIII століття. Тримільярдна дитина народилася в розпал «холодної війни», в 1959 році. Якщо дитя з’явилося на Заході, то стало частиною покоління «бейбі-бумерів». Тоді народжуваність у США виросла з 2,8 мільйона на рік в 1930-х роках до 4,3 мільйона в 1950-х. Втім, темпи зростання населення тоді збільшилися в усьому світі, досягнувши піку на початку 1960-х.

Наступної позначки людство досягло через 15 років. Експерти забили тривогу. У 1968 році Пол Ерліх і його дружина Анна опублікували книгу «Демографічна бомба», в якій прогнозували масовий голод у 1970-х. Хоч пророцтво не збулося, ця робота досі цінується фахівцями за те, що підняла ці питання.

Чотиримільярдна дитина народилася в 1974 році. 11 липня 1987 року ООН знайшла п’ятимільярдне дитя – хорвата Матея Гаспара. Тодішній президент Інституту населення в США сказав New York Times, що п’ятимільярдна дитина стала «символом шокуючої швидкості, з якою розмножується людство».

Шестимільярдною дитиною назвали маля з боснійського Сараєва. За «випадковим» збігом у цей день місто відвідував тодішній генсек ООН Кофі Аннан. Таким чином за 75 років населення планети збільшилося втричі. Глобальна смертність в 1999 році виявилася вдвічі меншою, ніж в 1950-му, а глобальна середня тривалість життя збільшилася на 20 років за той же період – з 46 до 66 років.

Зараз у Європі на одну жінку припадає в середньому 1,4 дитини – це нижче від рівня відтворення. У Африці, на південь від Сахари, цей показник – 5,5 дитини.ООН вважає, що семимільярдне дитя народиться 31 жовтня в індійському штаті Уттар-Прадеш – найнаселенішому в країні. Вважають, що це буде дівчинка, яка повинна привернути увагу до проблеми вибіркових (не хочуть дівчаток) абортів в Індії.

Коментар для «ВЗ»
Павло Шевчук, провідний науковий співробітник Інституту демографії та оціальних досліджень НАН України

Найбільшим викликом для нас є те, що кількість населення України постійно зменшується, а в світі росте – тому міграційний тиск постійно збільшується. Святе місце порожнім не буває, і на місце українців, які емігрують чи помирають, приїжджають інші. Населення світу збільшується за рахунок бідних країн. Ці люди їдуть у заможніші краї, а ми наразі виступаємо як перевалочний пункт, в якому час від часу залишаються мігранти. Бракує місця, де жити, переважно жителям Південно-Східної Азії та Африки. Врешті-решт, вони знаходять домівки, зокрема в Україні. Наразі наша країна ще не настільки приваблива, але з року в рік кількість іммігрантів зростає. У нашої країни взагалі відсутня будь-яка міграційна політика, що загострює ситуацію.

Як показує наша історія, людство завжди знаходило виходи із проблемних ситуацій – тому проблеми з убогістю, голодом, браком питної води теж з часом вирішуватимуться. Засоби виробництва та технології з року в рік покращуються, тому населення Землі продовжує збільшуватися. Я оптиміст – ріст населення планети глобальними катастрофами не загрожує. Тим паче, що темпи зростання скорочуються, і до кінця століття чисельність населення почне потроху зменшуватися.

На фото: Населення Землі збільшується за рахунок жителів Південно-Східної Азії, Африки та Центральної Америки.

http://www.wz.lviv.ua/articles/99717

Ігор ТИМОЦЬ   

Через три дні після захоплення капрала, аби звільнити його, Ізраїль навіть провів цілу воєнну операцію в секторі Газа. Безрезультатну - Шаліта не знайшли... Тому почався торг із терористичним угрупованням ХАМАС. Спочатку палестинці вимагали від Ізраїлю за звільнення капрала звільнити усіх, близько 10 тисяч, палестинських в’язнів. Торг за посередництва Єгипту був тривалим і важким... У Газі звільнених палестинців зустрічали як героїв близько півмільйона осіб. Навряд чи звільнені вестимуть мирне життя. Ізраїль про це чудово знає. Але за звільнення худого блідого єврейського солдата 5,5 року молилися його батьки, друзі та мільйони простих євреїв по цілому світу... Чи можна уявити аналогічний обмін, якби на місці Гілада опинився український солдат?

Чим Ізраїль відрізняється від будь-якої іншої країни, яка стоїть перед страшним вибором – звільняти убивць чи дати загинути своєму громадянину? Ізраїль - невелика країна, яка дорожить життям кожного зі своїх громадян. По-друге, Ізраїль воює практично з дня свого заснування, ізраїльська армія - найсильніша в регіоні і одна з найсильніших у світі. Сильна ця армія не лише завдяки зброї, а й завдяки високому професійному рівню солдатів та їхньому бойовому духові. Тисячі молодих ізраїльських хлопців і дівчат, як і Шаліт, добровільно йдуть у бойові частини ризикувати життям. Скільки молодих українців готові будуть зі зброєю в руках захищати територію України? Не думаю, що надто багато...

В ізраїльській армії діє принцип ”один за всіх і всі за одного”. Усі солдати знають: якщо вони потраплять у полон, то держава зробить усе можливе для їх звільнення. Оскільки кожен ізраїльтянин обов’язково служить в армії, то зрозуміло, чому стільки людей були солідарні з родиною Шаліта.

Розмови про заплачену Ізраїлем за звільнення Шаліта ціну звучали навіть в арабських ЗМІ. Попри нелюбов до Ізраїлю, там не могли приховати захоплення тим, як дорожать одним чоловіком у єврейській країні, - коли в цей же час у Сирії чи Ємені правителі давлять своїх співгромадян танками. ”Вітаю Гілада з тим, що він живе в Ізраїлі. Ця країна справді дбає про своїх громадян”, - написала в своєму блозі кувейтська журналістка. Нашій державі можна повчитися того, як треба дбати про своїх громадян, - аби вони так само ставилися до рідної країни.

На фото: Капрала Гілада Шаліта (посередині) як героя зустрічав прем’єр Ізраїлю Беньямін Нетаньяху (зліва).

http://www.wz.lviv.ua/articles/99671

Смерть 69-річного Каддафі теж викликала багато питань. Повстанці взяли рідне місто полковника Сирт. Коли вірні Каддафі сили почали відступати, то з ними втікав і полковник. По відступаючих ударила авіація НАТО. Джипи розбомбили, а сам Каддафі сховався у трубі під дорогою. Там його і знайшли повстанці – били руками і ногами, після чого нібито відібрали його золотий револьвер і застрелили з нього. Без суду і слідства. І поховали десь у пустині, аби ніхто й ніколи не знайшов...

Світові ЗМІ згадують, яким був режим Каддафі, який правив Лівією 42 роки. Сучасник Леоніда Брежнєва спонсорував терористів в Африці, підірвав пасажирський літак над британським Локербі, а потім відкупився, начебто спонсорував виборчу кампанію президента Франції Ніколя Саркозі... Каддафі добре знався зі світовими лідерами, часто навідувався в Європу та й до України заїжджав. Наші «АНи» купував. Американське видання Los Angeles Times порахувало, що статки екс-лідера Джамахірії – понад 200 мільярдів доларів. Це вдвічі більше, ніж річний бюджет Лівії.

Полковник був неабияким диваком. Бідний вихідець із бедуїнського племені кожного ранку пив верблюже молоко і будував море серед Сахари, планував ввести африканську валюту, мав дев’ятеро дітей від двох дружин, обмежував ісламістів, мав охорону з незайманих дівчат, їздив по світу зі своїм шатром, яке залишав на пам’ять, пропагував іслам і був вічним ворогом «американського імперіалізму». Не забуваючи водночас продавати європейцям нафту...

Російське видання «Московський комсомолець» взяло інтерв’ю в жінки з Криму, яка стверджує, що була дружиною сина Каддафі – Сейфа Аль-Іслама. Йому вдалося втекти з Сирта, він начебто організовує рух опору новій владі Лівії на півдні країни. Надя Каддафі на доказ своїх слів показала журналісту паспорти з лівійськими візами і сімейні фото (за офіційними даними, 39-річний Аль-Іслам неодружений). Надя розказала, що жила в найбільш фешенебельних готелях Європи, носила прикраси вартістю півтора мільйона доларів, купувала одяг від відомих дизайнерів і літала на приватних літаках. Проте ця казка швидко закінчилася, і ставлення чоловіка змінилося... Виглядає цілком правдоподібно.

За її словами, вони з Аль-Ісламом часто сварилися, а влітку 2007-го, коли жінка після чергового конфлікту втекла до Москви, їхнє побачення закінчилося трагічно – чоловік викинув її з вікна ресторану. «Ми розмовляли в ресторані, який Сейф викупив на вечір. Почали лаятися. А потім він мене ударив двічі. Більше нічого не пам’ятаю. Опритомніла в лікарні. Переді мною сиділа мама і людина з лівійського посольства», – розповіла жінка. Надя пробула в комі 47 днів. Аль-Іслам потім пояснив, що п’яна жінка залізла на дерево і впала, а він врятував її, викликавши лікарів. Сейф сплатив лікування, а потім полетів до Лівії.

За словами Наді, у колишнього глави Лівії і його синів були екзотичні тварини. Навколо будинку бігали тигри, у молодшого брата Сааді – леви, у самого Муаммара були змії, павуки, піраньї та крокодили. Надя розповіла, що чоловік відкрито приводив коханок і не гребував оргіями, знімаючи їх на камеру. Раніше одна з охоронців Каддафі, котрій начебто вдалося втекти, розповіла, що полковник разом із синами та старшими генералами час від часу ґвалтував її та інших жінок-охоронців.

Ще одна українка Оксана Бакинська працювала медсестрою в Каддафі, як і інші чотири українки. Медсестри про полковника розповідають із любов’ю. Зрештою, піврічна війна, яка забрала життя 50 тисяч лівійців, теж свідчить, що були тисячі тих, хто за гроші чи за ідею був готовий вмирати заради Каддафі...

На фото: Зі своїм приятелем, прем’єром Італії Сильвіо Берлусконі Каддафі говорив і про гарних жінок...

http://www.wz.lviv.ua/articles/99719

Домінік Арель

Янукович перетнув Рубікон

Хто захоплює Волл-стріт?

Панки, радикали і ображені працівники

«Понад п’ять годин провів на акції «Захопи Волл-стріт» у Нью-Йорку. Наметовий табір страйкарів, де вони днюють і ночують, – у прилеглому до Волл-стріт Зукотті-парку. У мене жоден публічний захід не викликав стільки огиди. Половина учасників – брудні недоглянуті люди, які кілька тижнів живуть на вулиці й не приймали душ. «Бомжуватий» запах змушує перехожих затискати хустками носи. Ступінь антисанітарії щодень більший. Вони весь час кричать, б’ють у барабани та досить агресивно нав’язують перехожим газети і брошури. Виникає відчуття, що ти не в Нью-Йорку, а в країні третього світу. Замість «працювати і заробляти», вони пропонують «відбирати і ділити». На їхню думку, корпорації з банками, біржами і урядом – винуватці фінансової кризи, безробіття і банкрутств. Присутніх можна розділити на три умовні категорії. Перша – безробітна бунтарська молодь. У різні часи схожа молодь називалася хіпі, бітники, панки. Не розбираючись у політичних і економічних тонкощах, вони вимагають свободи і рівності. Друга – радикали з досвідом участі у мітингах. Найнебезпечніші. Третя – розлючені на весь світ працівники, діючі чи скорочені. Вони або не хочуть працювати, бо корпорації винні їм до кінця життя, або вважають, що заробляють замало. Ця категорія діє за принципом «після нас – хоч потоп». Схожу свідомість мали ті, хто влаштував Жовтневу революцію в Росії», – розповідає російський публіцист Євген Новицький.

Закрутити «фінансові» гайки

Комусь може видатися дивним порівняння з революцією 1917 року. Воно, вочевидь, перебільшене, але... Жовтнева революція відбулася в епоху становлення індустріального суспільства, а головною вимогою більшовиків була передача засобів виробництва пролетаріату і селянству. «Захопи Волл-стріт» відбувається в період утвердження інформаційної ери і стала глобальною завдяки новітнім інформаційним технологіям. Гасла про більш справедливий перерозподіл багатств схожі. Символ постіндустріального капіталізму – Волл-стріт. Тому акція виглядає як атака на святая святих сучасного ринкового західного суспільства – ринок капіталу.

Але протест є радше не політичним, а емоційним – питання політичної влади, яку захоплювали більшовики, тут не стоїть. Ці протести – ставлення суспільств до основ західного економічного порядку. У 2012-му відбудуться президентські вибори у США. Протест широких мас у США не має ані лідера, ані програми, але політики не можуть не враховувати цих настроїв.

В англомовнім Інтернеті дедалі частіше звучать пропозиції на кшталт соціалістичної зрівнялівки – обмеження рівня зарплат для топ-менеджерів. Це суперечить основі основ США – американській мрії, коли будь-який громадянин завдяки здібностям, праці та старанності може стати мільйонером. У країні американської мрії виникає ледь не соціалістична революція... Про демонтаж фінансової системи не йдеться. Але можна очікувати рішень з посилення захисту клієнтів фінустанов і обмеження банківських операцій.

Коментар для «ВЗ»

Максим Борода, експерт Міжнародного центру перспективних досліджень
Протести – реакція на те, що країни не можуть поєднати непоєднуване, – зменшувати податки та водночас підтримувати високі соціальні допомоги. Менш економічно активна частина населення, яка робить ці протести, зацікавлена в менших податках та більшій соціальній допомозі. «Окупанти» – це бюджетники і ті, хто отримує різні допомоги і субсидії, урізані через кризу. Схожі протести – циклічні. Їх можна порівняти з протестами 1960-х років. У довготерміновому вимірі наслідки будуть переважно позитивними – корпорації і фінустанови вестимуть більш людяну політику, а громадяни отримають більше прав. Незначна частина людей володіє більшістю ресурсів у світі – цей баланс зміниться на більш справедливий. У короткостроковій перспективі можливі зміни в політичних елітах – падіння урядів чи президентів.


На фото: У Римі радикальні учасники протестів потопили місто в хаосі...

http://www.wz.lviv.ua/articles/99464

Інший Китай: Тайвань може стати найбільшим «драконом Азії»

Яким був би Китай, якби півстоліття тому націоналістична партія «Гоміньдан» не програла громадянської війни комуністам Матеріал друкованого видання

Ігор Тимоць

http://www.tyzhden.ua/World/32387

Подивіться на острів Тайвань, куди 1949 року втік від червоних її лідер Чан Кайші з 3 млн прихильників, – і отримаєте відповідь. За кілька десятиліть він та його послідовники перетворили колись відсталу аграрну провінцію Піднебесної на одну з передових економік світу. Тайвань – поряд із Гонконгом, Сінгапуром та Південною Кореєю – став одним із чотирьох «азійських драконів», які без власних сировинних ресурсів досягли технологічного прориву і значного економічного зростання. 10 жовтня він відсвяткує сторіччя від початку повстання у Піднебесній проти імператорів династії Цин і проголошення Республіки Китай (офіційна назва Тайваню). Сам острів, щоправда, тоді був ще японською колонією.


Велике примирення Китаю з Китаєм

КНР вважає Тайвань своєю бунтівною провінцією, яка повинна возз’єднатися з материковою частиною держави, а тому всіляко перешкоджає відносинам Тайбея з рештою світу. Через це дипломатію з островом ведуть лише 26 невеликих країн Тихоокеанського регіону, Латинської Америки й Африки. Колись, однак, усе було зовсім інакше: Республіка Китай була в ООН законним представником усієї Піднебесної аж до 1971 року. Саме тоді Тайвань був змушений поступитися цим місцем КНР і став марно домагатися вступу в до Об’єднаних Націй як незалежна держава. Діалог між двома Китаями почав відновлюватись аж 1992 року.

«Упродовж останніх трьох років Тайвань підписав із континентальним Китаєм 16 угод про порозуміння, – розповідає Тижню голова державної Ради економічного планування та розвитку (РЕПР) острівної республіки Крістіна Лю. – Вони регламентували чіткі норми й порядок взаємної поведінки, вигідні для китайців обабіч Тайванської протоки. Встановлення цих відносин вигідне тайванській економіці, бо інтегрує її у глобальну і створює нові можливості для миру та стабільності в Південній Азії. Підтримка порозуміння з континентальним Китаєм серед тайванців дала змогу уряду нормалізувати складні відносини з КНР».

Останніми роками китайсько-тайванські відносини активізувалися: встановлено пряме поштове і транспортне сполучення, торговельні зв’язки, знижено мита й тарифи на кількасот видів товарів. Материковий Китай став для острова найбільшим ринком збуту (40% експорту) і другим за величиною джерелом імпорту. Від січня до липня 2011-го обсяг торгівлі Тайваню з КНР становив $100 млрд 490 млн (це на 15,7% вище за показники аналогічного періоду 2010-го). Цього року Тайбей також зняв обмеження на інвестиції з Піднебесної. Поступово інтегруються фінансові сфери, банки навзаєм відкривають представництва. Хоча тайванці побоюються, що зняття заборон на прямі капіталовкладення призведе до скуповування острова Китаєм, економічної інтеграції це не зупиняє.

Дякуємо дядечкові Сему

Як же відсталий острів перетворився на світового економічного лідера? Коли Чан Кайші перебирався на Тайвань під захистом 7-го флоту США, він прихопив із собою не лише керівництво «Гоміньдану», а й чималий золотий запас країни, скарби давніх династій та цінне промислове обладнання. Сюди ж перебрались інтелігенція, багато підприємців із великими капіталами, інженерів та кваліфікованих робітників. Тобто починали тут не з нуля.

Та все ж якби не військова підтримка США, незалежність Тайваню довго не тривала б (на острові досі бояться вторгнення з материка). Американський внесок у створення місцевого економічного дива вагомий. Тут відіграли свою роль стратегічні інтереси Сполучених Штатів, корейський збройний конфлікт і холодна війна. Тайвань став частиною «світу свободи» на передовій боротьби з «червоною чумою». Вашингтон перетворився на гаранта незалежності острова, надав щедру фінансову допомогу, відкрив доступ до прогресивних технологій, а також доступ тайванцям до інженерної освіти в США і зробив свої ринки доступними для товарів із острова. У 1950-х фінансова підтримка Китайській Республіці в перерахунку на особу перевищувала допомогу будь-якому іншому союзникові Сполучених Штатів.

Коли гоміньданці висадилися на острові, місцеве населення не зраділо гостям. Проте бунти жорстоко придушили. Тривалий час на Тайвані не існувало демократичного суспільства і свободи слова. Режим був авторитарним, а надзвичайний стан діяв аж до 1987 року. «Гоміньдан» беззмінно правив до 2000-го. Решта партій були заборонені. Щоправда, на відміну від інших «азійських драконів» тут обійшлися без серйозних політичних репресій. Тайваню вдалося зберегти безконфліктність на всіх етапах розвитку. Одним із консолідуючих чинників був образ підступного ворога, комуністичного Китаю, який робив опозицію шовковою, а народ терплячим.

Але самою лише силою утримати населення острова у покорі було важко, тож Чан Кайші негайно розпочав перетворення. Спершу провів земельну реформу, завдяки якій у республіці став формуватися прошарок дрібних землевласників. Зараз Тайвань практично повністю покриває власні продовольчі потреби. Другий крок – форсований розвиток інфраструктури. На це пішла частина фінансової допомоги від США.

Лідерський потенціал

Гасло Тайваню – тримати ніс за вітром економічних змін на глобальному ринку. Оскільки довгий час чи не єдиним ресурсом острова була дешева, дисциплінована й досить кваліфікована робоча сила, то попервах акцент зробили на експортно зорієнтовану легку промисловість – виробництво одягу, тканин, перук, м’яких іграшок. Допомогла досягти успіху поширена серед населення всіх «драконів» працелюбність. На Тайвані буквально схиблені на роботі, працюють на виснаження. Терплячість, готовність беззаперечно виконувати накази – наслідок впливу конфуціанства й даосизму.

У 1980-х із накопиченням підприємницького досвіду та інвестицій тайванці перейшли до наступного етапу – розвитку металургії, суднобудування, нафтохімічної промисловості. Переробляли закордонну сировину, а виготовлену за іноземними технологіями продукцію вивозили. До початку 1990-х на експорт припадала більш ніж половина ВВП.

Коли робоча сила перестала бути дешевою, Тайвань узявся за структурну перебудову економіки, підпорядкувавши практично все розвиткові наукомістких галузей. Позбавленому природних ресурсів острову неабияк посприяла в розвитку інформаційна революція. Пощастило і у визначенні своєї ніші. Тайвань одним із перших відреагував на зростання світового попиту на устаткування й компоненти IT-індустрії, нижній і середній сегменти ринку технологій ПК. Лише уряд видав під це виробництво понад $20 млрд дешевих кредитів. Тайвань одним із перших в регіоні почав створювати спеціальні економічні зони й технопарки.

Сьогодні у виробництві комп’ютерів маленький Тайвань поступається лише Японії, США, ФРН, Великій Британії та Франції. Його бренди Acer і Asus знає більшість власників ноутбуків в Україні. Щодо випуску мікрочипів, DRAM-пам’яті та LCD-панелей острів теж серед світових лідерів. Комп’ютерна й мікроелектронна галузі промисловості дають зараз понад 50% його ВВП. Журнал Forbes помістив чотири тайванські компанії в топ-50 найуспішніших підприємств світу.

Людський капітал

Науково-технічної революції неможливо було б досягти без освіченого населення та сприятливого інвестиційного клімату. Професійна підготовка – одна з головних умов створення високотехнологічних підприємств. На Тайвані – культ ученості. Цінність здобутої кваліфікації настільки велика, що, як там кажуть, «тайбейська мати й нирку продасть, аби оплатити університет для чада». Республіка вже планує перейти до всезагальної вищої освіти. Президент Ма Інцзю пообіцяв найближчими роками збільшити витрати на педагогічний процес від 4,4% до 6% ВВП. Утім, уряд і зараз багато робить у цій сфері – найздібніші студенти вчаться в багатьох країнах світу державним коштом, створюються всі умови для повернення кваліфікованих фахівців із-за кордону (зокрема, і для створення ними власного бізнесу). 40% інженерів і дослідників найбільшого технопарку Сіньчжу – тайванці, які знову на батьківщині. Чотири університети острова увійшли в топ-200 найкращих університетів світу за версією газети The Times.

Також Тайвань створив оптимальні умови для ведення бізнесу. Наприклад, компанію, що відкриває бізнес у Сіньчжу, впродовж перших п’яти років звільняють від сплати податків, вона отримує банківські позики під низький відсоток і урядові гранти на дослідження. В офіційних установах немає жодної тяганини з паперами. Усе необхідне для започаткування справи робиться швид-­­
ко й легко через інтернет. 2010 року зменшили податок на підприємницьку діяльність від 20% до 17%. Тому не дивно, що зріст інвестицій торік становив 17,3% (а це найвищий показник від кінця 1980-х). Сприятливий клімат відзначають усі міжнародні рейтингові агентства. Fitch вважає, що з 11 країн Південно-Східної Азії в Тайваню найнижчий рівень пов’язаних із капіталовкладеннями ризиків. А консалтингова компанія Business Environment Risk Intelligence поставила острів на четверте місце за сприятливістю інвестиційного клімату в світі.

«Хребет» тамтешньої економіки – дрібний бізнес. Якщо Південна Корея і Японія свого часу пріоритетом вважали створення великих багатогалузевих концернів, то Тайвань, навпаки, зробив ставку на середні та малі підприємства. Сьогодні вони становлять 98% від загальної кількості фірм, забезпечують 65% експорту і 78% зайнятості. До послуг дрібних підприємців: пільги, спеціальні підготовчі курси й центри, професійні інструктори, бази даних про ринки... Тайвань використав усі переваги малого й середнього бізнесу: гнучкість, швидкість реакції на ринкові зміни, різноманітність спеціалізації, відсутність монополії. Усе це посилює конкуренцію, підвищує якість продукції.

Чудо-острів

Цей острів, завбільшки з Одеську область, практично позбавлений природних ресурсів, а 70% його території – гори. Проте нині він у двадцятці найпотужніших економік планети.

«Практично шість десятиліть тайванська економіка зростала в середньому на 7,4% за рік. До 1995-го рівень безробіття не перевищував 2%. Це зростання супроводжував постійний справедливий розподіл прибутків. Так було створене те, що нині світ знає як «тайванське диво», – розповідає оглядач Taiwan Today Едвін Сяо. – Дивовижне здоров’я наша економіка показала в другій по-­­
ловині 2008-го, коли світ уразила найтяжча за 80 років фінансова криза. Міжнародний валютний фонд прогнозує, що за економічним зростанням Тайвань у 2012–2015 роках буде найбільшим із чотирьох «азійських драконів». Згідно з даними МВФ, він потрапив торік у топ-20 країн за доходом на особу з огляду на паритет купівельної спроможності. Тайвань у цьому рейтингу залишив позаду такі країни, як Велика Британія, Франція, Японія та Південна Корея».

«Тайванське диво» полягало не лише в стрімкому економічному зростанні, а й у тому, як швидко підіймався рівень життя острів’ян. Сьогодні республіка – на рівні західних країн. Дохід на особу збільшився від $145 у 1950 році до $20 тис. у 2010-му (зростання у 138 (!) разів). Один із принципів політики Тайбея – зменшення дистанції між заможними й бідними. Багатіїв там відрізнити від решти нелегко: одяг та авто в усіх практично однакові. Грошима ніхто не розкидається. Хіба що замість скромної квартири – в забезпечених тайванців маленький будиночок на кілька кімнат.

Кризу Тайвань пережив і демонструє успішне зростання. Це стало «…нагодою переорієнтувати нашу експортно зорієнтовану економіку, – розповідає Крістіна Лю. – Удар зачепив фінансові ринки країни, приватне споживання та інвестиції. Тому на них і були спрямовані основні заходи уряду. Від 2009 року влада видала тайванцям спеціальні талони для придбання споживчих товарів майже на $3 млрд. Аби стимулювати приватні інвестиції, уряд фінансово підтримав банки, які, своєю чергою, посприяли малому й середньому бізнесові, а той – своїм працівникам. Це допомогло покращити умови у сфері підприємництва. Влада також запровадила короткотермінові (від 2008-го до кінця 2011 року) п’ятирічні звільнення від оподаткування на нові чи додаткові капіталовкладення. Аби пожвавити інвестиції, уряд запустив чотирирічний план громадських робіт на $16,6 млрд. Ця ініціатива створила також близько 200 тис. нових робочих місць». Зараз Тайбей поставив собі амбітне завдання: перетворити острів на центр регіональної торгівлі, інвестування та інновацій. І навдивовижу успішно його реалізовує. Інакше не можна, бо це Чудо-острів.

Новітня історія Тайваню

1945 Капітуляція Японії у Другій світові війні, Тайвань стає частиною Китаю.

1947 Повстання тайванців проти режиму «Гоміньдану», запровадження воєнного стану на острові.

1949 Поразка «Гоміньдану» в громадянській війні в Китаї, масова втеча прихильників Чан Кайші на Тайвань.

1971 Республіка Китай поступається місцем в ООН Китайській Народній Республіці.

1987 Воєнний стан на Тайвані скасовано, починається демократизація острова.

2000 Президентом уперше стає представник не «Гоміньдану», а опозиційної Демократичної партії Чен Шуйбянь

Открыть больше изображений

Янукович одразу показав, хто господар у хаті...

Мій вуйко – страшенно цінний робітник. Якщо на далеких трасах ламається яка-небудь фура, то він бере печену курку, півлітра самогону і йде усіх рятувати. Він механік дальнього курсування – підкручує все якісно й швидко. Дальнобійники у нього вірять як у супергероя, бо в скрутну хвилину він завжди прийде їм на поміч разом із курятиною і домашнім перваком.

Так от, повертався він одного разу з відрядження. Бабця почала наводити домашній марафет із вареничками, наливочками й підливкою. І тут її син заходить, мов Дід Мороз на Новий рік, і дає подарунок – туалетний папір, машинне масло і кота. З папером, то вже нехай, але для чого котам машинне масло, – досі незрозуміло. Кота ставить на стіл, представляє і йде. «Приїхав коте з Донбасу, а звуть його Янукович», – каже вуйко. Так у нас з’явився тезка президента. Кіт мав трохи у нас побути, доки вуйко не повернеться з термінового відрядження. Це триває вже майже чотири роки. Кошак зразу показав, що «Донбас порожняк не гонить», і, скрививши морду, дав нашому псові по писку, коли той пробував запхати морду в його тарілку. Інші звички з шахтарського краю теж нікуди не поділися у кота з переїздом на галицьку землю – сприймав виключно російську, але з часом призвичаївся трохи і до державної. Коли до нього звертаються «Янукович!», мило усміхається і просить добавки. Може, навіть не подряпає... А ще має предивну звичку – коли на нього накричиш, прикидається мертвим. Падає набік і наче не дихає...

http://www.wz.lviv.ua/articles/99267

Китай купив Білорусь – недорого

Китай шукає нові ринки збуту в умовах кризи в єврозоні та США, які є основними партнерами Піднебесної. Китайці виступають як інвестори і кредитори, але водночас просувають своє обладнання і робітників. Роздаючи направо і наліво позики, Китай позбувається доларів США, які за три останні роки суттєво подешевшали.

Створення китайсько-білоруського індустріального парку – спроба запуску «в’єтнамської моделі» у Східній Європі. Її суть у перенесенні виробництв у країни з дешевою і дисциплінованою робочою силою. Китайці розуміють, що рівень життя в Білорусі найближчим часом впаде, а близькість до європейських та російського ринків залишиться. Тому КНР поспішає закріпитися на цьому майданчику, поки сюди не прийшли конкуренти.

Президент Білорусі Олександр Лукашенко, відкриваючи двері китайцям, розуміє, що вони можуть стати незабаром однією з зовнішніх опор його режиму. Обвал білоруського «зайчика» і непопулярна політика уряду призвели до розриву в Білорусі «соціального контракту» між владою і суспільством – керівництво країни забезпечувало пристойний рівень життя, а суспільство не втручалося в політику.

Сьогодні контракт розірваний, і перед «бацькою» постала загроза втрати влади. Він змушений постійно шукати кошти для підтримки платіжного балансу країни і для потреб бюджетників. Для цього слід залучати зовнішній капітал. А капітал хоче отримати активи, які дозволять йому заробити. Фінансово-промислові групи з Росії, США та ЄС зацікавлені в приватизації таких великих підприємств, як Солігорський калійний комбінат, Мозирський НПЗ, МАЗ і «Гродноазот», продукція яких користується попитом на зовнішніх ринках. Але «бацька» розуміє, що домінування в Білорусі російських чи західних корпорацій закінчиться його персональним крахом. Тому Лукашенко поспішає заручитися підтримкою Піднебесної.

Коментар для «ВЗ»
Леонід ЗЛОТНІКОВ, кандидат економічних наук, НАН Білорусі
Китай вже реалізує в Білорусі проекти на 4 мільярди доларів. Це проекти на китайські кредити, «прив’язані» до використання китайського обладнання та технологій. Зараз починається будівництво Чайна-тауна в Мінську та китайського індустріального парку під столицею. Там, зокрема, збиратимуть китайську побутову техніку, яку будуть експортувати у ЄС, Україну і країни Митного союзу. Білорусі це дає поступову модернізацію економіки. А Китаю допомагає позбутися доларів і просунути свої технології. Білорусь стає плацдармом для китайських товарів у регіоні. І це, радше, плацдарм для завоювання ринку не ЄС, а Росії та України.

На фото: Керівникові китайської делегації білоруський хліб сподобався.

Фото inforotor.ru

http://www.wz.lviv.ua/articles/99196

У Польщі – міцна «Платформа»

Секрет успіху – в умінні господарювати

Польські політологи кажуть, що партія Ярослава Качинсього взяла максимум з того, що могла, – 29,9%. Молодих поляків і більш розвинений захід країни консервативні позиції ПіСу дратують. Багатьох поляків загалом розчарували всі партії – лише 49% явки цьому доказ.

Перемогли ті сили, котрі говорили, що Польща модерна, відкрита, ліберальна країна, яка співпрацюватиме з іншими країнами ЄС. Про це свідчить успіх Палікота, який відібрав голоси в «Лівиці» та частково «Платформи». У «лівиці» лише 8,24% голосів. Для перемоги в ГП був сильний козир – господарка країни росла навіть тоді, коли в решти країн ЄС була рецесія. Ріст ВВП у 4% – потужний аргумент. Уряд Туска обіцяв не багато, просто зберегти економічне зростання країни, і цього виявилося достатньо.

Найбільший сюрприз – бунтар Януш Палікот

Януш Палікот – польський підприємець та власник алкогольних заводів. «Прославився» тим, що називав покійного президента Леха Качинського алкоголіком, а його брата Ярослава – геєм. Провів кампанію проти церкви, аби держава перестала фінансувати релігійні проекти. Видав перед виборами книгу «За кулісами Платформи», через яку нажив собі немало ворогів із кола колишніх соратників.

У лавах своєї сили вперше провів до сейму гея та трансвестита. Крайньо ліберальний Рух Палікота виступає за легалізацію одностатевих шлюбів та легких наркотиків. Але в наступний уряд ця сила навряд чи потрапить. У старої-нової коаліції «Платформи» – Селянської партії» достатньо мандатів, аби самим сформувати уряд. «Рух Палікота – це виразник бунту. Довкола цього політика тепер формуватиметься нова польська «Лівиця», – написала «Газета Виборча».

«Рух Палікота – найбільший сюрприз кампанії. Свого часу Палікот пересварився з усіма в «Платформі». Вийшов із цієї центристської сили і створив свою ліберально-ліву партію. Його підтримала молодь, яка хоче зменшити вплив церкви в Польщі та провести ліберальні реформи, поширені в країнах Західної Європи, – дозволити шлюби геїв, легалізацію проституції та легких наркотиків. Усі решта сили в Польщі побоялися таких гасел. Виявилося, дарма. Зараз можна лише гадати, як поведеться ця сила в сеймі та чого від неї чекати. Невідомо, чи Рухові Палікота вдасться зберегти єдність і чи не стане він тимчасовим проектом, який ніколи не зможе повторити свого успіху», – каже публіцист «Газети Виборчої» Марчін Войцеховський.

На фото: Дональд Туск дякує дружині Малґожаті за підтримку під час цієї кампанії.

http://www.wz.lviv.ua/articles/99195

Адам Міхнік: «Арешт опозиціонерів фатально б’є по іміджу України»

Поет Чеслав Мілош був антикомуністом, але не набув образу польського націоналіста. Він побоювався Росії, але не був русофобом. Був віруючим і товаришував з Папою, але був антиклерикалом і заслужив нелюбов польських крайніх правих. Його книги були заборонені і він не мав відчуття, що існує в зоні польської літератури. «Людина серед скорпіонів», – так назвав біографію Мілоша Адам Міхнік. Мілош довгий час був забороненим у своїй країні і писав рідною мовою в еміграції – у Франції.

«Мілош вважав, що Європа впала під двома хвилями варварства – гітлерівською і комуністичною. Але якщо комунізм вважав жахом, то гітлеризм – просто помилкою. Мілоша не розуміли, і навіть не намагалися, проте він зосередив у собі усю велич польської літератури», – каже Міхнік. Його творчість змінила спосіб мислення цілого покоління європейців, вважає головний редактор найбільшого польського щоденного видання «Газета Виборча». Міхнік вважає, що в Польщі у ХХ столітті було три чуда: Нобелівська премія для Чеслава Мілоша, рух «Солідарність» та обрання краківського єпископа Кароля Войтили Папою Римським.

Торкнувся пан Міхнік і суспільно-політичних процесів в Україні. «На Заході не розуміють, що у вас коїться. Існує дилема – продовжувати процес взаємного відкривання чи вдатися до ізоляції України? Я б радив президенту Януковичу звільнити Юлію Тимошенко, Юрія Луценка та інших опозиціонерів, аби продовжувати рух на зближення з Заходом. Арешт лідерів опозиції фатально б’є по іміджу України на Заході. Її ув’язнення – неприпустиме для демократичного суспільства. Щодо похолодання відносин із Москвою, то ніхто не розуміє, в чому Януковичу тут розходиться. Усі звикли вважати його захисником російських інтересів, а в Польщі є приказка – коли невідомо, в чому справа, то справа в грошах», – сказав головний редактор «Виборчої».

«Януковича може очікувати доля Лукашенка, який зайшов у глухий кут, і тепер змушений відпускати політв’язнів на волю. Цим зробив із цих людей героїв, а з себе – ідіота. Усім потрібний діалог та відкритість, можливість сказати та вміння слухати. Хоча б заради того, аби хтось міг приїхати з Москви чи Варшави до Львова і сказати, що Тимошенко має бути звільнена. Як оце я зараз», – заявив Адам Міхнік.

Довідка «ВЗ»

Адам Міхнік – польський громадсько-політичний діяч, журналіст, дисидент, неодноразово сидів за ґратами за комуністичного режиму. За версією Financial Times (2006 рік), один із 20 найвпливовіших журналістів світу. Засновник і головний редактор Gazety Wyborczej.

Чеслав Мілош – (1911-2004) – польський поет, прозаїк, перекладач, есеїст, літературознавець, дипломат, юрист. Лауреат Нобелівської премії з літератури 1980 року. Народився на території Литви. Після радянської окупації Литви переїхав до окупованої німцями Варшави, а після поразки Варшавського повстання – до Кракова. Після Другої світової війни працював у дипломатичних установах комуністичної Польщі в США та в Франції як аташе з питань культури. 1951 року одержав політичний притулок у Франції.

http://www.wz.lviv.ua/articles/98338

Ненависні зірочки замалювали, але коктейлі «Куба лібра» і «Аміґо Че» продають...

Заклад став популярним завдяки меру Франківська Віктору Анушкевичусу, який побачив у зірці кубинського прапора пропаганду комунізму й зажадав, аби прибрали «людиноненависницьку символіку» та закрили паб. Зірки, аби не дратувати мера-антикомуніста, прибрали...

Просто бізнес, нічого ідеологічного

Родзинкою будь-якого міста є концептуальні кнайпи. Мережа Local у Львові, яка, зокрема, відкрила «Криївку», заманює креативними кафешками туристів. Схожу ідею втілили у Франківську. І довелося б пабу потратити багато часу на рекламу, якби не мер міста Віктор Анушкевичус. Подейкують, що, крім назви, Анушкевичусу не сподобався і власник пабу – Віктор Козачок, його конкурент на минулих виборах мера.

При вході в напівпідвальне приміщення пабу на вулиці Інтернаціоналістів стоїть мотоцикл. Схожим «двоколісним конем» шість десятиліть тому юний аргентинський медик Ернесто Гевара де ля Серна із другом об’їздив Південну Америку. Побачивши убогість і несправедливість селян та індіанців, став революціонером-марксистом.

Заклад чимось нагадує львівську «Криївку». Стіни – нештукатурена цегла. На них графітні написи. Один прапор, який замалювали, був кубинський, інший – червоно-чорний бандерівський з позначкою «М-26» – місце на Острові свободи, де збиралися кубинські революціонери. Чим меру не догодила дружня до України карибська країна – важко збагнути.

У коридорі – статуї, схожі на ті, які вирізають з дерева карибські індіанці. Працівниця закладу, пані Оксана, котра розробляла дизайн, бідкається, що вже досить їм тої уваги. «Зірку на вході збили молотками за півгодини після відкриття, прапори позамальовували, зірки всередині теж замалювали. Портрети Че Гевари та кубинського лідера Фіделя Кастро – познімали. Сюди інколи приходять чиновники з мерії подивитися, чи ми чемні, а заразом і смачно пообідати», – розповідає пані Оксана.

Марксист Че подобається молоді, як і націоналіст Бандера

Тьмяне світло приємно ллється із люстр, схожих на каструлі, в акваріумі плавають рибки... Увечері в закладі ніде яблуку впасти. Повно молоді. Грає діджей. «Че» – одна з небагатьох кнайп у місті, котра відкрита цілодобово. Образ Гевари жодним чином не суперечить націоналістичним поглядам патріотичної української молоді», – розповідає бармен Сергій.

На оригінальне рішення мера Франківська ще оригінальніше відреагував депутат місцевої міськради і колишній кавеенщик Володимир Чорноус. Він запропонував ідеологічному меру перейменувати ще з десяток кнайп міста – за пропаганду монархізму, заклик до масових отруєнь і агітацію англійської системи мір і ваг. «Мою стурбованість викликають такі назви: «Арсен» (з латині – миш’як), як прихований заклик до масових отруєнь, «Буль-буль» (співзвучно зі словом «бульбулятор») – прилад для вживання наркотиків. Найбільше обурює вивіска «Пінта», що містить пряму пропаганду англійської системи мір на противагу міжнародній, якою користується Україна», – сказав Чорноус. Франківські народні обранці тоді за животи від реготу хапалися від промови Чорноуса.

Довідка «ВЗ»

Ернесто «Че» Гевара» – латиноамериканський революціонер. Один з керівників Кубинської революції 1959 року. У 1965 році організував революцію у Конго. 1966 року прибув у Болівію для організації партизанських загонів, де був захоплений урядовими військами і ЦРУ, невдовзі розстріляний.


На фото: На схожому «залізному коні» товариш Че об’їздив Латинську Америку.

http://www.wz.lviv.ua/articles/pg/549

Сепаратисти проти сепаратистів

Матеріал друкованого видання

№ 32 (197)
від 4 серпня